Читать «Полліанна» онлайн - страница 3

Час не стояв на місці для мешканців розкішного будинку на пагорбі. Міс Поллі задумливо дивилася на долину, що розкинулася біля підніжжя пагорба, й думала про те, як змінилось її життя за останні двадцять п'ять років.

Їй уже виповнилося сорок, і вона лишилася зовсім одна. Батько, мати, сестри — всі померли. Протягом багатьох років вона була єдиною незмінною господинею будинку та спадкоємицею всіх грошей свого батька. Знаходилися люди, які відкрито співчували їй з приводу самотності; були й ті, хто радив взяти до себе компаньйонку й жити разом. Та міс Поллі не потрібні були співчуття й поради. Вона завжди казала, що не почувається самотньою — навпаки, їй дуже приємно лишатися наодинці із собою, їй подобалися спокій і тиша. Але тепер…

Міс Поллі підвелася з похмурим обличчям і стиснутими в тонку лінію губами. Звісно, це добре, що вона така гарна жінка й має почуття обов'язку, але не такий простий у неї характер, щоб ставитися до всього цього спокійно. Гм, Полліанна — чи чули ви більш недоречне ім'я, аніж це?

Розділ 2. Старий Том і Ненсі

У маленькій кімнатці на горищі Ненсі тільки те й робила, що підмітала й шкребла, особливо по кутках. Дуже часто вона вся віддавалася роботі, бо це було радше можливістю дати волю почуттям, а не позбутися бруду.

— Хотіла б я вичистити куточки її душі! — у розпачі бурмотіла дівчина, вимахуючи віником, немов підтверджуючи свої слова. — Та-ак, їй би це принесло лише користь! Подумайте лишень — поселити нещасну дитину тут, у задушливій кімнатці на горищі, де взимку майже не топиться! І це коли в будинку повнісінько кімнат — вибирай будь-яку! Небажана дитина — треба ж таке сказати! От же ж! — аж не тямилася від обурення Ненсі, так налягаючи на мітлу, що навіть пальці почали боліти. — Думаю, що в цьому домі аж ніяк не діти є небажаними, а хтось інший — так, саме так!

Кілька хвилин вона працювала мовчки, а закінчивши, оглянула майже порожню кімнату з відразою.

— Що ж, мою справу зроблено, — зітхнула Ненсі. — Тут чисто й усе зайве винесено. Бідолашне дитятко! Хіба ж це місце підходить для самотньої дівчинки, яка втратила батьків і рідний дім? — мовила дівчина, виходячи з кімнати. Вийшовши, вона гучно грюкнула дверима.

— Ой, — не стрималася Ненсі. — А втім — байдуже! Сподіваюсь, вона почула цей звук! Так, дуже на це сподіваюсь!

Удень Ненсі вийшла в садок, де працював старий Том. Він притрушував піском доріжки й виполював у садку бур'яни уже багато років. Дівчина вирішила з ним потеревенити.

— Доброго здоров'ячка, дядьку Томе! — Ненсі кинула оком через плече, щоб упевнитися, що її ніхто не бачить і не чує. — А ви знаєте, що до міс от-от приїде маленька дівчинка? Вона житиме тут!