Читать «Кобзар 2000. Soft» онлайн - страница 22

Господи, це ж вона вчора звабила хлопця, який годиться їй у сини… Ні, обірвала себе, не бреши, в сини не годиться, у нас різниця всього років десять-дванадцять. Але все одно. Сором який!

Щоправда, поки розум обурювався та протестував, неслухняне тіло не хотіло йому коритися і співало, кожна клітинка голосила про те, який сьогодні чудовий день і яка була ніч… Це ж виходить, що вона його заманила. Хтива ідіотка. Як же тепер дивитися йому в очі? Боже мій, як же тепер дивитися в очі Ярославі?! Ні, ну це ж треба таке утнуть. Добре, він хворий, голова не варила, але ж вона - вона повинна була про щось думати, га? Хоча зачекайте - а може, він нічого не запам’ятав?

Але він запам’ятав.

Оксана накинула халат і боязко, наче завинивша піонерка, зазирнула до вітальні. Петрусь ще спав, чи, скоріше, вдавав, що спить, бо коли підійшла ближче, знову впіймав її за руку й розплющив свої антрацитові очі. Очі дивилися, не моргаючи, і в них вона прочитала німе запитання, нагадування про те, що було вночі, та ще щось, що до кінця читати не наважилась, а відвела погляд і спробувала висмикнути свою долоню з хлопцевої. Він не пускав. І тільки коли смикнула втретє, обережно підніс її руку до вуст, поцілував - ледь-ледь торкнувся м’якими губами - та нарешті розпустив пальці.

- Мамо! - закричала Христинка з кухні. - Я поставлю чайник?

- Так-так, став. Я зараз іду.

Вона вийшла з кімнати, не піднімаючи очей.

Але тіло, яке відчуло те, що відмовились читати очі, тіло, що зранку співало на весь голос забуту вже пісню, і зараз зраджувало її. І коли подавала хлопцеві сніданок, несамохіть пригорнула до себе його зкуйовджену голову та притисла до грудей. А він знову ледь торкнувся її шиї у викоті сорочки, і тіло забриніло, немов струна.

Петрусь лишився у неї на всі вихідні, і поїхав понеділковою ранішньою електричкою, бо по-перше, зовсім одужав тільки тоді, а по-друге, не відпускати ж його у такому дранті. Довелося позашивати штани, а сорочці вже нічого не могло допомогти, то вона тайкома на станції купила нову, пообдирала лейбаки та збрехала, що то братова. Хлопець удень чесно хворів, а ввечері, коли засинала Христинка, Оксану невідомим магнітом тягло у вітальню, і вона, наче дружина стародавнього воїна, своєю енергією допомагала аспірину та малині, віддаючись лікувальному процесу з усією силою й енергією тридцятирічної самотньої жінки.

Дивно, але вони майже не розмовляли про свої почуття, тільки один раз Петрусь сказав:

- Ти дарма зі мною зв’язалась.

Але то було звичайне кокетування закомплексованого юнака, і Оксана не звернула на нього уваги. Петрусь не розповідав, чому опинився на станції у такому стані, а вона й не розпитувала, боячись сполохати таке випадкове щастя. Вона гладила його по голові, немов маленьку дитину, та годувала борщем.

Христинка теж брала участь у догляді за хворим - вона читала йому вголос. Спочатку, звичайно, пручалася, а потім якось призвичаїлась і за два дні перечитала все, що задавали на канікули.