Читать «Біографія випадкового чуда» онлайн - страница 104
Таня Малярчук
— Вони пішли, заяву написали. Тепер треба чекати.
— І як довго?
Пес знову захлипала.
— Розумієш, Лєно, візок у соцзабезі видають раз на п’ять років. Такі закони. Якщо мій зламався раніше, то вже нічого не можна зробити, треба чекати п’ять років або купувати за свої гроші.
— Чого ж він так швидко зламався, твій візок?!
— Напевно, я винна, необережна була.
Тоді світ похитнувся під Лєниними ногами. Наступного дня вона фурією влетіла до обителі керівника департаменту соціальної політики Сан-Франциско Богдани Іванівни Бігун.
— Ах ви ж брехуни нещасні! — крикнула Лєна. — Як можна так брехати людям!
Богдана Іванівна сиділа за своїм прибраним столом і усміхалася. Вона нетерпляче чекала на цю зустріч.
— Заспокойтеся, — сказала вона солоденьким голоском. — Що сталося? Ми з вами вже, здається, зустрічалися. Вас Олена звати, так?
— Лєна! Мене звати Лєна!
— Ну, Лєна — це начебто російською, а ви все-таки українка…
— Її візок зламався на першій прогулянці!
— Чий візок? — солоденько перепитала Богдана Іванівна.
— Ви самі знаєте чий. Моєї подруги. Її візок зламався. Я його бачила — це не візок, а корито! Пластмасове китайське барахло! На ньому хіба що з одного кінця кімнати в інший без загрози життю можна переїхати. А якби вона собі на вулиці шию зламала?!
— Давайте стишимо тон розмови.
Лєна замовкла й сіла на стілець навпроти чиновниці.
— Відділ соціального забезпечення, — сказала Богдана Іванівна, — видає інвалідам ті візки, які закуповує держава. Ми особисто не вибираємо візків. Які нам присилають, такі ми видаємо громадянам. І так, вони китайські. Держава не може наразі дозволити собі закуповувати, наприклад, німецькі візки. Вони кращої якості, це правда, але значно дорожчі.
— Але на тих візках, що ви видаєте, небезпечно їздити. Вони ламаються, як сірники.
— Це питання не до мене, зрозумійте!
— А що тепер моїй подрузі робити? Вона знову без коліс.
— За законом ми, на жаль, видаємо візок лише раз на п’ять років. Такий закон. Ми нічого не придумуємо. Вашій подрузі треба було обережніше поводитися з візком. Ці візки пройшли державне тестування. Їх, коли з ними обережно поводитися, деколи вистачає і на довше, ніж п’ять років.
— Слухайте, — сказала Лєна, — скажіть мені правду, не ховайтеся за законами.
Богдана Іванівна стрепенулася:
— Якої вам треба правди?! Яка тут іще правда може бути?!
— Ви пообіцяли батькам моєї подруги візок, телефон і автомобіль, але нічого з обіцяного не виконали.
— Візок ми дали! Ми не винні, що ваша подруга така розтелепа. Телефон от-от проведуть! Там, здається, майстер зі встановлення серйозно прихворів…
— Ви просто хотіли заткнути їм рота, щоб не протестували більше.
— А проти чого особисто ви протестуєте, га, Лєно? — переможно сичала Богдана Іванівна.
— Вона моя подруга.
— Ну, то йдіть, допоможіть вашій подрузі! Зробіть щось. Купіть їй візок. Що ви до мене причепилися?
— Я не причепилася до вас. Це ваша робота. Ви ж замість того, щоб допомагати інвалідам, тринькаєте їхні гроші. Хіба не так? Скажіть мені правду. Ви ж замовляєте нормальні візки, а видаєте дешеве барахло. Різницю розподіляєте між собою…