Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 92

— Знає, мабуть, усі їхні хитрощі, — сказав хтось.

— Еге ж, — погодився Колотнеча. — І тепер вони ходять по ясир куди завгодно — на Буг, на Подолію, навіть у підкарпатську Галичину, але черкаські землі обходять десятою дорогою.

— От би й нам у Подолії такого старосту, — мрійно промовив колишній гайдук Заремби, довговусий дядько. — А то наші князі хоч і будують замки за замками, а татари й досі прослизають повз них, як вода крізь пісок.

— Тому то ми і йдемо зараз на поміч Вирвизубові, — сказав Швайка. — Бажано, щоб татари були увесь час перед нашими очима.

— Ага, — підтримав його Колотнеча. — Щоб надавати йому по шиї, коли висунеться зі свого Криму.

— А не можна якось інакше впоратися з тим Менглі-Гіреєм? — запитав довговусий подоляк. — Десь підстерегти і… — він провів долонею по горлянці.

Грицик мимоволі скосив погляд на Швайку.

Той похитав головою:

— Пробували, — сказав він. — І не раз. Але Менглі-Гірей теж не з лопуцька роблений. Оточив себе такою охороною, що й не проб’єшся. А тих, кого хапали під час замаху, карали такою лютою смертю, що тепер нема охочих замахнутися на життя кримського хана.

— То невже з ним не можна нічого вдіяти?

— Чому ж не можна? — Колотнеча понюхав повітря, що все звабливіше пахло кулішем. — Можна. Тому й ідемо ми на поміч Вирвизубові.

ПОРОГИ

Раптом з лісу вибився вершник. Змилений кінь, косячи на вогнища, зупинився біля гурту, де сиділи Швайка з Колотнечею.

— Там щось гуде, — сказав вершник і витер з чола піт. — Так, що аж земля тремтить.

— Де? — схопився на ноги Колотнеча.

— Там, — вершник кивнув головою на схід. — Від Дніпра.

— Від Дніпра, кажеш? Ану, послухаймо…

Колотнеча пронизливо свиснув. Розмови вщухли і над галявиною на хвилю запала тиша. І в тій тиші нараз почулося якесь глухе, проте потужне гудіння.

Колотнеча посміхнувся.

— Знаєте, хлопці, що це? — звернувся він до най ближчих козаків. — Це Дніпрові пороги гудуть. А до них — один день кінного переходу, ось так.

— А чого вони гудуть? — запитав Телесик. Його цікава кирпа визирала з-за Грицикового плеча.

— Бо там вода з камінням б’ється.

— Б’ється? — Рот у Телесика став схожим на бублик. — А чого вони б’ються?

— Хочуть дізнатися, хто з них сильніший.

У Грицика заблищали очі. І не лише в нього. Молоді козаки хоч і чули, що то за диво — дніпровські пороги, проте жоден з них їх ще не бачив.

— Слухай, Пилипе, а як би нам глянути на них бодай одним очком? — запитав Грицик.

— І нам, і нам! — загули не тільки переяславські, а й черкаські хлопці.

Швайка з Колотнечею перезирнулися.

— А чом би й ні? — відказав Колотнеча. — Коли я побачив ті пороги, то два дні ходив, мов оглушений. Гадаю, Пилипе, варто нашим парубкам подивитися на ту чудасію. А то лише плутаються у візників під ногами. А ми тим часом постережемо наш скарб самі.

— Оце діло! — щасливо засміявся Грицик і перший злетів на свого коня.

За якусь годину гурт вершників вихопився на узлісся Чорного лісу. Грицик, що сам себе призначив старшим усієї ватаги, летів попереду. А коли хто пробував його обігнати. Грицик різко змахував рукою і кричав: