Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 56

— Хлопці, скажіть їм, що більше не можу, — захекано попрохав Заремба. — Ноги не тримають.

Він уже знав, що Грицик уміє балакати по-татарському. Грицик почав щось джерґотіти до татар. Але ті у відповідь лишень розреготалися. А найближчий з них щось голосно вигукнув і підняв над паном нагая.

Заремба припустив швидше. Якби ж то він менше думав про свої муки та більше зважав на те, що робиться довкола нього, то, може б, і зауважив, що все діється якось не так. Хоча б тому, що по Зарембиній спині нагаї ходили по-справжньому, а по його супутниках — швидше для годиться. Та й де ви бачили такого нападника, котрий по-змовницьки підморгує своєму бранцеві? А ці нападники, коли опинялися за спиною Заремби, тільки те й робили, що підморгували.

І Грицик теж їм підморгував. Особливо старшому над усіма Хасанові. Але найбільше він підморгував би самому Швайці, якби той, звісно, був тут. Бо Пилип зробив усе так, що краще й не треба. Тож Санькові з Грициком тільки й лишається, щоб налякати Зарембу так, аби той і в думках не мріяв повернутися на Переяславщину. А тим часом Хасанові хлопці гнатимуть їх аж до Рашитового аулу. Там їх ніби випадково перехоплять люди Швайки і скажуть, що вони вже викупили Грицика з Саньком. Хасан з хлопцями повернуться додому, а Зарембу поженуть до Криму вже інші люди. Чи то підмовлені Швайкою татари, чи ще хтось. Головне, щоб Заремба увесь час подавав вістки, що він живий і просить, щоб його викупили з полону.

Але всього того Заремба, звісно, не знав. Його тіло, звикле до розкошів, страждало неймовірно, і нічого, крім цих страждань, не хотіло відчувати. Хіба що, як Зарембин погляд ковзав по нападниках, щось схоже на заздрість зринало в його голові: ич, як веселяться.

А татарчуки веселилися в степу, як малі діти. Вони з диким вереском гасали наввипередки, стріляли на ходу птахів, або, злетівши на повному ходу з коней, боролися одне з одним. На полонених вони, здається, геть не зважали. Вряди-годи то один, то другий підлітав до бранців, шмагав когось нагаєм і знову відлітав у степ. Здається, вони не знали втоми.

— Знаєте, про що вони балакають? — Грицик повернув голову до Заремби. — Про те, що поженуть нас аж у Кафу, де продадуть, як худобу, у рабство.

— Я не раб, я пан! — хотів на ввесь степ вигукнути Заремба, проте з його пересохлої горлянки вихопився лише хрипкий стогін.

— Вони теж таке кажуть, пане, і вважають, що ви коштуватимете набагато дорожче, ніж ми.

Під вечір татарчуки розвели вогнище і заходилися смажити впольовану дичину. Їли досхочу, рештки кидали бранцям. Заремба й не помітив, як утратив гарні манери. Кістки під його зубами хрумкотіли так, що Куций, котрий здалеку стежив за ними, лише облизувався.

Грицик їв повільніше. Він здебільшого прислухався до татарських розмов і перекладав їх Зарембі.

— Вони кажуть, що їм пробратися аж до Переяслава — раз плюнути. Кажуть, що вони знають там кожну стежку. А ще кажуть, що вони хотіли захопити в полон старосту переяславського, проте, може, й краще, що натрапили на вас.