Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 52

— Я саме це й зібрався робити, — озирнувся в його бік Швайка.

Біля діброви він вигукнув:

— О, гляньте, пане старосто! Тут, здається, на них чекав третій вершник! І лише тоді обернувся до шляхтичів: — Бачите, кінь третього переминався ось тут?

Ті закивали головами.

— А отут той третій розвернув свого коня і помчав поруч з паном. Бачите, як цей слід находить на цей?

— То воно що виходить? — зненацька здогадався один з шляхтичів. — Що ці харцизяки захопили нашого пана! Ну, тоді пощади їм не буде!

— Не квапся, пане, — спинив його Швайка. — Ще не вечір…

За кілька хвилин сліди вивели їх на протилежний бік діброви. Швайка, що їхав попереду, різко зупинився і застережливо підняв угору руку.

— Дивіться, — звелів він, коли решта наблизилася до нього. — Ну, що ви бачите?

Спочатку його супутники не завважили нічого, крім столоченої трави та безлічі кінських слідів. Потім, придивившись, побачили два розрубані аркани, татарський малахай, зламану шаблю і кілька крапель крові.

— Тут билися, — здогадався один із шляхтичів. — І, судячи з крові, не на жарт.

— Молодець, пане, — похвалив його Швайка. — А хто з ким?

— Аркани, малахай… — роздумував шляхтич уголос. — Невже…

— Еге ж, — охоче підхопив Швайка. — Саме вони, татари.

Шляхтичі схопилися за шаблі і повели по кущах настороженими очима.

— Усе гаразд, панове, — заспокоїв їх Швайка. — Судячи з отих слідів, — кивнув він на вирвані з землею жмуття трави, — вони одразу рвонули в галоп і тепер, мабуть, уже так далеко, що марно й гнатися за ними.

— А що ж із паном? — запитав один.

Швайка стенув плечима.

— Можна лиш гадати. Та швидше за все, він живий. Бо коли б його захотіли вбити, то зробили б це тут, а не тягли бозна-куди.

— Навіщо?

— Гадаю, викуп за нього хочуть отримати. Голову даю на відсіч, що за якийсь тиждень-другий родина пана Заремби отримає від нього звістку з проханням про це… А ти, пане, зірке око маєш і розум кмітливий, — похвалив він шляхтича. — І якби ти не був такий гоноровитий, я б залюбки подався з тобою козакувати.

Рожеві плями виступили на все ще блідих щоках шляхтича. Видно, така похвала йому сподобалася.

— Пан Губський до твоїх, пане, послуг, — схилився він перед Швайкою.

Коли повернулися до табору, Леміш вирішив узяти справу в свої руки. Він наказав своїм козакам пильнувати всі ходи й виходи, тоді задумливим поглядом втупився у шляхтичів. А коли ті почали ніяково переступати з ноги на ногу, запросив їх до шатра.

— От що, панове, — почав Леміш. — Я, звісно, не маю права зв’язати вас, бо не з такого знатного роду. Не маю навіть права вказувати, що вам робити. Але як тутешній староста зобов’язаний повідомити воєводі київському, що тут сталося. А що саме сталося, ви вже знаєте. Спроба заколоту, чи не так?

Він обвів поглядом шляхтичів. Ті сиділи з опущеними головами. І було зрозуміло, чому. Коли над тобою нависла смертельна небезпека за спробу підняти заколот, то вже не до гонору.

— Пане старосто! — врешті знайшовся один. — Слово честі, ні про який заколот і мови не може бути! Ми ж йому поклялися на хресті… Ні, неймовірно! Не інакше, як нечиста сила втрутилась!