Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 38
Рутківський Григорович Володимир
— Не знаю, — вичавив із себе Демко.
Ждана ще раз втягла в свого задерикуватого носика повітря і націлилася ним на сакви.
— Там у тебе що?
— А-а, це, — стріпнувся Демко. — Тут, розумієш… — Він розв’язав сакви і витяг добрячого ляща. — Це копчений. Ми з дідом на продаж у Черкаси готували…
— На продаж? — перепитала Ждана. — Оце — на продаж? Та ним же тільки людей труїти можна!
Вона тицьнула ляща в Демкову руку і звеліла:
— Ану, гайда за мною!
Коли вони підходили до Жданиного обійстя, уже розвиднювалося.
— Жданко, де ж це ти була так довго? — вихопилася її мати. — Тут казали, що ти поїхала з кимось… О, а це ще хто? — запитала вона, вгледівши хлопців.
— Та не звертай на них уваги, — відказала Ждана. — Ти краще поглянь, чим вони займаються у своїх плавнях. Ану, покажи мамі свою копченину! — наказала вона Демкові.
Нещасний лящ знову вигулькнув із саков. Ждана перехопила його і замахала ним перед маминим обличчям.
— Ти бачиш, матусю, що ці козаки виготовляють на продаж? Та від такого жодна собака не виживе!
І, не чекаючи, доки мати щось скаже, Ждана проворно подалася до повітки і за мить повернулася з куди меншим лящем. Проте від нього пахло так, що в хлопців роти мимоволі наповнилися слиною.
— Ану, спробуйте справжню копченю!
Демко з Грициком сором’язливо відламали по шматочку і спробували. Тоді, не змовляючись, роздерли ляща навпіл і за мить від нього не лишилося й крихти.
— Ну, що, трохи відрізняється, чи ні? — задерикувато поцікавилася Ждана.
— Ой, відрізняється… — визнав Грицик. А Демко замість слів закивав головою, як відданий кінь.
— То ж бо й воно… — Ждана на мить замислилася. — А таких лящів, як оцей, що ви привезли, там багато?
— Вистачить, — обережно відказав Грицик. — Там же їх до цього ніхто не ловив.
Демко був відвертіший. Він із захватом поглянув на Ждану і випалив:
— Та там їх це… як гною, от!
— Тож і не дивно, що ви так з ними поводитесь, — підкусила його Ждана і знову замислилася. — Отже, так: я їду з вами… — рішуче сказала вона. — Бо хіба ж можна переводити таке добро?
— Та ти що, доню, — жахнулася мати. — Куди ж це ти сама?
— А з чого ви, мамо, взяли, що я буду сама? — заперечила Ждана. — Ні, мене оберігатимуть ось ці, — і вона кивнула на Демка з Грициком.
«Ой-ой-ой, — подумки зіщулився Грицик. — Таку обережеш… От уляпався… І який дурень вигадав це женихання?»
ВАСИЛЬ ЛЕМІШ
— Тепер давай поговоримо…
Переяславський староста ніколи не розпитував одразу, з чим людина приїхала. Він спочатку годував гостя, а тоді вже брався до справи. Ця звичка залишилася у Василя Лемеша ще з бродницьких часів, хоча він і був не з бідної родини. Авжеж, у бродники йдуть не лише з бідності, а й з цікавості.
Вони сиділи в садку між бузкових кущів. Звідсіля було добре видно головну переяславську вулицю і всіх, хто по ній проїжджав. Біля стайні та возів поралися дужі хлопці, яких Леміш називав своїми козаками.
— Радий, що ти тут, — ще раз сказав староста. — Це ж скільки ми не бачилися — два роки?