Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 101

— Відаю, — відказав дід. — То що: торгувати вигідніше, ніж чубитися?

— Так-так, так-так, — заспішив Рахмон. — Я завжди стояв на тому, щоб сусіди мирно торгували. І прийшов до цієї думки знаєте коли?

Байлем і дід Кібчик дружно захитали головами — мовляв, навіть уявлення не маємо! Переяславський староста прохав їх бути ввічливими з сусідами, а прохання старости треба вдовольняти, хочеш того чи ні.

Втішений такою увагою, Рахмон почав:

— Був я тоді молодий кайсак. І чого приховувати, якось заскочили ми в одне село. Ваші люди встигли втекти в ліс, проте дещо таки залишили у своїх хатах. Мені дістався казан і трохи полотна. А коли ми виходили з села, нас обстріляли. Одна стріла навіть уцілила осюди, — Рахмон показав на шрам під горлом. — Ото їду я, стираю кров і думаю: то що ж воно виходить — за якийсь казан я голови трохи не позбувся? А тепер, шановний сусіде, маю і на казани, і на коні, і голова ціла. Бач, як міцно тримається на в’язах!

І шановний Рахмон засміявся тоненьким жереб’ячим голоском.

— Цікаво, — сказав дід Кібчик. Йому аж плюнути хотілося від такої своєї ввічливості. Краще б їм учепитися один в одного та віддухопелити за куці свої розуми, через які стільки гарних хлопців загинуло з обох боків! І вже потому всістися отак, як зараз. — То, може, шановний, Рахмоне-джан, лишишся з нами та скуштуєш нашої юшки? Знакомита, скажу тобі, юшка. Такої більше ніде не скуштуєш.

— Дякую шановний сусіде, проте мушу їхати, — схилився Рахмон. Та все ж не втримався: — А от від кумису не відмовився б. Проте відаю, що кумису ви ще не навчилися готувати…

— А таки не навчилися, — покаянно зітхнув дід Кібчик.

— То ми можемо навчити, — зблиснув очицями Рахмон. — Навіть грошей за це не візьмемо.

— Дякую, шановний, — відказав Кібчик. — А як там пастухи, що я для тебе знайшов?

— О, то навіть на краще, що вони татари, а не уруського племені! Бо мої улусники не питають, звідки вони взялися, а коли хто з ваших наскочить, то досить сказати, що вони чабанують з благословення діда Кібчика. А діда Кібчика у наших краях усі знають!

Рахмон узявся за поводи, проте, схоже, щось його стримувало. Нараз він озирнувся, чи не підслуховує їх хто, і стишеним голосом мовив:

— Чував я, ніби цієї осені наші кримські брати збираються прогулятися попід Сіверським Дінцем і зайти на Урусію-Україну зі спини… І я, як щирий татарин, маю сказати: хай їм щастить, та тільки не за рахунок моїх добрих сусідів.

— Дякуємо тобі, шановний, за застереження, — відказав Кібчик. Ні, таки має рацію переяславський староста, має! Хочеш, щоб кіт замуркотів — не лінуйся його погладити. — І знай, що за нами не пропаде.

За мить Рахмонів кінь сховався за очеретами.

Байлем потер руки.

— Ну, за цього можу бути спокійний, — сказав він.

— Атож, — підтвердив дід Кібчик. — А як там Абдулла, той, у якого наш Хасан ходить у небожах?

— О, Хасан уже твій, — посміхнувся Байлем. — І з Абдулою я говорив. Каже, що воронівці добре вчинили, коли звільнили його хлопців разом з нашими Саньком та Грициком. І те, що ми віддали їх у пастухи до Рахмона — теж схвалив. Нехай, каже, десь пересидять, доки закінчиться шарварок навколо Саїда-мурзи…