Читать «Перейти темряву» онлайн - страница 74
Ірен Роздобудько
Потім почалася справжня робота і було складно, доти, доки ми не відпрацювали систему постачання: знайшли партнерів, налагодили надійні «коридори» за кордоном. Задля більшої естетичності нашої справи я відкрила крамницю одягу. Можливо, це було зайвим з точки зору наших партнерів. Але ми не могли пояснити, що гра має бути вишуканою, захопливою, а товар — «елітним» принаймні зовні: тільки вродливі, тільки молоді. І… готові до спокушань. «Фірма» має тримати марку!
Він із захватом чекав того дня, коли я запрошу до крамниці чергову дівчину. Сидів по той бік подвійного скла у вбиральні, фотографував її для клієнтів і виносив свій вердикт. Я теж захопилася цією грою: якщо він заходив після примірки до крамниці (для цього йшов чорним ходом, через склад, і з’являвся в бутику як звичайний покупець) — я розуміла, що «товар» пройшов випробування і можна продовжувати.
Він був задовлений, захоплений цим полюванням. До того ж, наш бізнес приносив величезний прибуток.
Якби не останній випадок…
Він втратив пильність і говорив з нашими закордонними партнерами по телефону, коли чергова кандидатура перебувала в сусідній кімнаті і нібито спала. А потім вона просто втекла. І це тоді, коли за неї вже була внесена передплата!
Один «прокол» потягнув за собою інші. Випадок притягнув випадок.
Я благала його не ризикувати і на рік-два залягти на дно, але потім зрозуміла, що це не можливо. Що гра вже повністю поглинула його, що він став віртуозом, і якщо все обірветься, мій маленький хлопчик знов почне коїти щось жахливе. Це все одно, якби я тоді, в дитинстві, відняла б у нього слоїк, схований під сорочкою…
Тепер його немає. Він полетів так само, як колись полетіла Крихітка. Навіть поверх той же — сьомий…
Я не встигла сказати йому те, що хотіла сказати все життя. Хотіла — і не наважувалась. Адже не була впевнена, чи було це насправді? Чи це я вигадала? Ту коротку розмову, те ніжне туркотіння посеред трав’яних хащів на старому ставку, ту недосказану змову семирічного хлопчика з дівчиною, що відбулася багато років тому, коли, притискаючись до мене, він прошепотів, що мама весь час мріє літати, але у неї немає крил. А я посміхнулася, поцілувала його і сказала, що ті крила виростуть в польоті. Варто лише трохи підштовхнути…
