Читать «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи» онлайн - страница 80

Все сталося через моє надмірне бажання мати тебе.

8

Нещодавно мені приснилися Гімалаї. Я стояла по коліна в снігу, споряджена наплічником, тепло одягнена, в рукавицях і шапці, й озирала ландшафт, серед якого перебуваю. Це були гори, до речі, не дуже високі. І так стоячи, протягом сну я поволі усвідомлювала, що потрапила саме в Гімалаї. Виявляється, можна впізнати гори, ніколи досі не бачені, що зрештою колись давно цілком логічно обґрунтував Платон.

Я зрозуміла цей сон як попередження. Або як наслідок. Просто зараз я надто багато часу чекаю на тебе.

Гімалаї - це, можливо, архетип земного очікування. Своєрідне сходження душі над тілом.

Як кліматичні пояси, я проходжу різні стадії чекання на тебе, хоча залишаюсь тією ж самою і там само. Спочатку здається, що завтра ти повернешся, ніби нічого не сталося. Але тебе нема. Де ти? Невже вище? Минає тиждень - і здається, що вибачу тобі все, тільки б повернувся. Два тижні - повернися - і я сама попрошу в тебе вибачення. А далі - решта тижнів. Ти десь є, зовсім поруч, точнісінько такий самий, як раніше, але повернути тебе неможливо, бо нема куди повертати. Я стою серед снігу й гірського ландшафту і впізнаю.

Хотіла б написати останній розділ «Платформи» Мішеля Вельбека. Або краще так - прожити його. Щоб у маєму останньому розділі було так смертельно спокійно.

- Ти далі на нього чекаєш? - питає Роза, хоч тільки вона знає правдиву відповідь. Вона знає багато чого, навіть те, нащо їй її п’ятдесят два роки.

- Хіба Ви не чули? Він вмер. - Я намагаюся зблефувати.

- Лізо, брешеш, ти чудово пам’ятаєш, хто з вас двох вмер.

Так. Я ховаю від Рози внутрішній бік зап’ясть у довгі рукава білої сорочки, такі довгі, що, очевидно, призначені для зав’язування у вузол за спиною. На зап’ястях уже присохлі сліди від леза.

Роза усміхається.

Хто вона - Роза? Чи ангел?

- Лізо, не клей дурня, я не ангел. Нічого не змінилося, крім того, що тепер тобі завжди бракуватиме чужої крові. Твоя мрія бути ідеально блідою сьогодні здійснилася.

Так. Нічого не змінилося, крім того, що я вмерла і залишилась жити.

- Знаєте, - кажу до Рози, - я покинула писати роман. Думаю, коли нарешті замовкну, стану щасливою. Просто я боюся того, що можу написати. Мама боїться, Ви боїтеся, він боїться. Роман є моїм запитанням, на яке треба відповідати. А всі навколо давно зрозуміли велику таємницю буття: відповідати нема що, нема як і нема кому. Світ мовчить. У ньому відповідей не передбачено, самі лише споконвічні аксіоми. І головне - йому нема краю, цьому дідьчому світові, нема найменшого, хай кічового, останнього розділу. Світ - це коло, в центрі якого я, і нема мені ні життя, ні смерті. Мій закінчений роман був би для людей тяжкою образою, виплодив би в їхніх знуджених тисячоліттями головах нові безпідставні надії на омріяний кінець.

- Лізо, мені здається, ти перебільшуєш діаметр кола.

Так. Моє тіло не таке вже й велике, просто неймовірно прудке, і вже встигло багато куди вскочити.

Роза дуже близько до мене, я чую її живе дихання і постук великого доброго серця.