Читать «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи» онлайн - страница 3
Таня Малярчук
але ти - плазма подвійної робацької крові… ти ж питаєш:
а треба? а треба? а треба?
мої батьки кохаються вже не дочекавшись ночі
ти усвідомлюєш що пора зникнути але також усвідомлюєш свою святість порівняно з цим усім і сидиш не боячись навіть образи з мого боку
святий не святий через свої праведні діла а святий коли його тіло після смерті не тліючи зсихається до стану мумії
я щодня готую собі такі мощі на сніданок вони розбухають в окропі як вермішель швидкого приготування
ти кажеш що маєш усього двадцять років хоча насправді хочеш сказати що вона старша від мене на тридцять - тому в тебе двадцятилітнього значна перевага
та й кінець кінцем - ти жінка! - Варваро
збочення не має меж у своїй цнотливості
часто бачу сни
можливо це від того що побільшало мух і вагітних жінок
сниться що вулицею йдуть колони людей на обличчях яких повиступали брунатно-оранжеві пухирці герпесу
коли ця зараза на лиці вони бояться завагітніти бо дитина буде як мінімум глуха або сліпа
потім сняться колони дітей народжених герпесованими батьками - вони сліпі й глухі… деякі не можуть говорити… потім одна жінка з герпесом на мозку з ентузіазмом розповідає що зате до герпесованого не чіпляється жоден інший небезпечний вірус
герпес у тілі залишається назавжди
я дивлюсь на перехожих і вгадую чи вони інфіковані чи ні
нова можлива класифікація людей
я торкаюся мого герпеса і знаю що ніколи не забуду в собі його присутності
він у мені як ідея у великому романі
я встаю щоранку з надією піти під її вікна
і її віра в Бога виступає потом у мене на чолі
я буду на лавці лузати соняшникове насіння або гратися з чужою дитиною жодного разу не погляну в її вікно просто воно десь маячитиме збоку мого тіла як сонце в Нью-Йорку яке є але яке ніхто не бачить… я буду ходити вздовж і впоперек раз на годину повертаючись до лавки як курка повертається на бантини…
буду собі говорити що мовляв сараче осьде справді виростає дерево і галуззя його лише тут увіходить до благодатного олімпійського верхопростору ось де його коріння вгрузає м’ясивом у підземне кришталеве річище мовляв ось сараче твій справжній талан де все що почалося ніколи не закінчиться а все що закінчилось тут не починалося…
і сараче протяг межи твоїх ребер - найсправжнісінька душа і плюй в очі кожному хто пророкує тобі майбутнє в пазурах трупних черв’яків тим більше тепер коли є це пригоріле соняшникове насіння і ця шмарката надміру агресивна чужа дитина і ця лавка і те вікно на яке жодного разу не дивлюся і тінь за фіранками й очі по вінця залиті Богом і я - на цій лавці і я - що не дивлюся на її вікно і Бог що не дивиться на нас і бодай би не дивився бодай би забув про нас на кілька століть так Божечку забудь про нас адже в Тебе стільки справ у сотні разів важливіших за моє солодкаве погладжування її образу - бачиш я звільняю Тебе від святого обов’язку мене любити аби лишень вона відслонила фіранку і глянула скільки сьогодні сонця і нехай пошкодує що не живе в Нью-Йорку нехай не помітить мене а лише мої зафуцовані черевики і подумає що ця дівчинка вкрай неохайна - нехай Божечку все буде так і нехай я зогнию у банальності лиш не у пазурах трупного черв’яка бо пам’ять про її очі мені не належачи не може належати землі