Читать «Згори вниз. Книга страхів» онлайн - страница 8

Губна помада, яку я купила в Яреми, викручена до кінця, лежить згори на ліжку, так само припорошена павутиною. Крізь дірочки проглядає її яскраво-червоний колір. Ця помадна червонінь відразу привертає увагу на темно-дерев’яному, сірому тлі хатнього інтер’єру.

Я думаю про це все перед тим, як увечері увійти до хати, і мені якраз на кілька секунд примарюється, що точнісінько так все і є. Я заплющую очі. Я не боюсь. Я дивовижно спокійна. І коли я очі розплющую, павутина шикає, хоча я знаю напевне, що вона все одно є.

11

Скільки часу я вже тут? Кілька тижнів, кілька місяців? З кожним днем я все менше і менше думаю про себе. Натомість думаю про Франя, про вуйну Мицю і її доньку, про Ярему, про лісника Охримка, про вовків і диких котів, про хату, про дерева, про гори.

Мені почало здаватися, ніби я так само довго живу, як і гори. Що я така сама безсмертна, як вони.

12

Почала слідкувати, як і інші місцеві люди, за церковним календарем. Хоча церковний календар тут не такий, яким мав би бути в ідеалі. Він адаптований до місцевої географії. Мені приємно робити і жити так, як каже календар. Приємно мати свято, коли календар так заповідає. Виконувати календарні приписи, коли їх виконувати конче треба. Коран забороняє мусульманам у певні дні тримати яблуко за хвостик, сідати на стілець, говорити. У деяких штатах Америки не можна телефонувати своїм коханим після дев’ятої вечора. Я би хотіла, щоб кожен мій день хтось так регламентував. Ще сильніше. Визначав, про що треба думати.

На Івана вуйна Миця зібралася їхати до якоїсь своєї далекої родини у Верховину і попросила мене приглянути за Варкою. Переночувати разом з нею. Я погодилась, хоча було трохи не по собі.

Ми зготували розкішну вечерю і майже не говорили. Я бачила, що Варка не хоче говорити. Їй так спокійніше.

- Хочеш, я тебе помию? - запропонувала я. - Нагрію води і помию.

- Треба подоїти корів, - сказала Варка.

- Я не вмію.

- Я буду, але ти посиди коло мене.

Варка доїла корів, а я сиділа поруч на соломі. Варка дивилась кудись поперед себе, і мені здавалось, що вона дивиться всередину корови. Можливо, вона, хоч і сліпа, все одно вміє бачити, але щось таке, чого не видно зрячим.

- Ти дуже гарна, - сказала я Варці під час її купелі.

- Я колись була дуже гарна, а тепер стала сліпою.

- Ти тепер так само дуже гарна. Хіба жінка гарна тільки тоді, коли може себе бачити?

Варка мовчала.

- А чого тебе звати Варка? Це скорочено від Варвари?

- Ні, мене насправді звати інакше. Варкою мене називав тато.

- А де твій тато? Помер?

- Так. Вісім років вже, як помер.

- Як його звали?

- Франьо.

- Франьо - твій тато?!

13

Я одягнула Варку у білу нічну сорочку, вклала спати і сама лягла поруч. За довгий час одинокого спання мені було приємно засинати з кимось.

Серед ночі під вікнами я почула вовче виття. Хотіла, як завжди, накритись ковдрою з головою, але раптом усвідомила, де я і що Варки в ліжку поруч нема.

- Варка, - тихо гукнула я.

- Варка, - ніде нічого, тільки вовче завивання.