Читать «Ярославна» онлайн - страница 6

— Дозвольте сказати вам… Ви — мерзотник. Так, так! Ви… мерзотник!

І знесилено схилив сиву голову на груди. Солдати впустили його, і вчений покотився з ґанку на землю. Ярославна знов метнулася до нього, очі її були повні сліз.

Офіцер відвернувся.

— Гніздо спалити! Цю… забрати з собою. А ось з ними…

Він підступив до Івана, глузливо скривив тонкі, рожеві, як у дитини, губи.

— З то-ва-ри-ша-ми… поговоримо на проїдання.

Я підвів, скільки зміг, голову, і плутано заговорив, хапаючись, бо боявся, що мені не дадуть сказати:

— Нас можете розстріляти, робіть що завгодно. Але не займайте дівчину. Професор Лавров оживив її. Вона була мертва. Спала. Багато років. І не паліть будинку. Там всі записи. Прилади. Професор — великий вчений. Це слава Росії.

Офіцер навіть не глянув у мій бік.

З вікон будинку заклубочив дим. Степанівна заголосила, ламаючи руки.

Іван гримнув на мене:

— Кого ти просиш?! Кого?! Хіба не бачиш — це труп! Від нього мертвечиною тхне, і хробаки давно вже виссали його прогниле нутро!

Офіцер несподівано плаксиво закричав:

— Росія! Де Росія? Немає! Загинула! І це ви її згубили, бандити, голодранці, лайдаки! І ви гадаєте, що я пожалію папірці якогось божевільного і його дівку? Ненавиджу вас! Не-на-вид-жу!

У цю хвилину до Івана підбігла Ярославна. Лице її було залите сльозами. Гірко схлипуючи, вона щось швидко говорила, намагаючись розв’язати його, розплутати вірьовку. Солдат схопив її за руку і потяг. Ярославна опиралася, чіплялася другою рукою за Івана.

І тут сталося неймовірне: Іван розірвав пута. Штурхонув ногою солдата в живіт. Вихопивши у нього гвинтівку, хряпнув прикладом другого. Всі заціпеніли. Офіцер задкував, гарячково шарпав кобуру, а Іван насувався на нього, страшний у своїй люті. І несамовито ревів:

— Бий сволоту! Бий!

Я в безсиллі шарпався, не маючи змоги кинутись йому на поміч, і теж кричав:

— Лупи гадів! Кінчай!

Іван уже заніс гвинтівку над головою офіцера… Постріли впритул зупинили мого друга. Ярославна затулила вуха руками, здригаючись всім тілом, і величезними від жаху очима дивилася на офіцера, на його револьвер.

Іван захитався і поволі, немов у роздумі, осів на вимитий морем до блиску дрін. З шипінням докотилася хвиля і змила кров з простріленого тіла. Ярославна впала на коліна біля Івана, піднімала його важку чубату голову, щось ніжно промовляла. Може просила відкрити соколині очі, усміхнутися, вимовити словечко…

Зціпивши зуби, я борсався, напружував м’язи — вірьовки врізувалися в тіло до кісток. Невже Галієв не добіг? Ще можна врятувати Ярославну. Ще можна погасити пожежу.

Ярославна підвелася і, мов сновида, ступила крок-другий до офіцера. Обличчя її було біле-біле, як пелюстки лілеї, а очі… Моторошно було дивитися в ці очі, сповнені невимовним горем і розпачем, гнівом і ненавистю. Один із солдатів злякано перехрестився. А вона тими страшними очима зиркнула в лице офіцерові. Не витримав він і поспіхом затулився рукою, наче обпекла його не поглядом, а жаром.