Читать «Вітер у замкову шпарину» онлайн - страница 31

«Ні, — сказав він. — Ваша робота — не мій клопіт, помічнику шерифа».

«Тоді чого ми чекаємо?»

«Пострілів».

Не минуло й п’яти хвилин, як ми їх почули. Постріли і крики. Тривало це недовго. Ворони помітили, як ми наближалися — може, нас виказав відблиск сонця на металевому носку чобота, а може, чиєсь сідло було надто блискучим і привабило їхню увагу, бо Батько Ворон був хитрющим покидьком, — і повернулися по своїх слідах. Вони залягли у скелях і згори полили Андерсона та його людей свинцем. У ті дні зброю ще можна було дістати, і Ворони мали її вдосталь. У них навіть скоростріли були, один чи два.

Отож ми рушили в обхід. Забрало це в нас усього два дні, бо Стівен Дескейн був невтомний. На третій день ми стали табором біля підніжжя схилу і піднялися на нього ще до світанку. Якщо ви не знаєте, а ви й не повинні цього знати, соляні шахти — це просто печери у скелях. У них жили цілі сім’ї, не лише самі шахтарі. Усередині починалися тунелі, які вели вглиб, у землю. Але, як я й казав, у ті дні всі шахти стояли порожні. Та ми побачили дим, що йшов з отвору на верхівці однієї з них. Це було те саме, як перед ярмарковим наметом поставити велику ляльку, яка показуватиме всередину, на виставу, розумієте?

«Пора, — сказав Стівен, — бо останні вечори вони, коли зрозуміли, що їм уже нічого не загрожує, заливалися випивкою. А тепер полягали, щоб проспатися. Ти станеш зі мною на бій?»

«Так, стрільцю, стану», — сказав я йому.

Промовляючи ці слова, Піві несвідомо випростав спину. І наче помолодшав.

— Останні п’ятдесят чи шістдесят ярдів ми прокралися. Ваш тато тримав напоготові револьвера, на випадок, якщо розбійники виставили вартового. А вони таки виставили, та то був юний парубійко, і він міцно спав. Дескейн заховав револьвер у кобуру, взяв камінь і оглушив його. Цього парубка я згодом бачив, коли він стояв на люку. З очей йому лилися сльози, в штанах була гидь, а на шиї — зашморг. Йому було не більше чотирнадцяти, але він теж ґвалтував сей Дулін — жінку, яку вони викрали, таку стару, що вона йому в бабусі годилася, чуйте-но, — так само, як і всі вони, тому я за ним і сльозини не зронив, коли затягся зашморг і обірвав його благання пощадити. Як-то кажуть у наших краях, береш сіль — плати за сіль.

Стрілець тихо пробрався всередину, я за ним. Вони всі лежали покотом і хропли, як собаки. Чорт, хлопці, та собаками вони й були. Белінда Дулін стояла прив’язана до забитого в землю стовпа. Вона побачила нас, і її очі округлилися. Стівен Дескейн показав на неї, потім на себе, склав долоні разом і знову показав на неї. «Ви в безпеці», — от що він мав на увазі. Ніколи не забуду, з якою вдячністю вона йому кивнула, коли це зрозуміла. Ви в безпеці — от у якому світі ми виросли, молоді люди, у світі, від якого вже майже нічого не лишилося.

А потім Дескейн сказав: «Прокинься, Алане Кроу, якщо не хочеш піти на галявину, де закінчується земний шлях, з заплющеними очима. Прокиньтеся всі».