Читать «Назустрiч зорям» онлайн - страница 30

Новак замовк і сів. З місця схопився Торрена і запитав:

— Антоне, що ж це за життя без обміну речовин? Хіба можна вважати це життям?

— А чому ж ні? — знизав плечима Новак. — Кристалічні істоти рухаються, розвиваються, обмінюються інформацією.

— Але-як розвиваються! Як утворилося кристалічне життя? Як розмножуються ці «ракетки»?

Новак посміхнувся:

— Ти б ще спитав, чи є в них любов і сім’я. Не знаю. Нам дуже мало відомо про них.

— Кристалічні істоти… — замислено повторив Сандро і поглянув на присутніх. Очі й щоки його палали. — Важко уявити: за хвилину вони можуть придумати більше, ніж я за місяць! Цілий водоспад думок, і яких думок… Хотів би я побути «ракеткою» хоч кілька годин:

— Почекайте, Антоне, — сказав Патрік Лоу. — Якщо це життя і, як ви твердите, розумне життя, то воно має бути творчим. А де ж те, що вони створили? Адже планета має дикий вигляд.

— Я думав про це, — сказав капітан. — Усе пояснюються дуже просто: їм, кристалічним істотам, це зовсім не потрібно. Їм не потрібні будинки і шляхи, машини і прилади, тому що вони самі сильніші і швидші за будь-які машини, досконаліші і чутливіші за найскладніші прилади. Їм не доводилося і не доведеться переживати стадії машинної цивілізації. Замість того щоб створювати і вдосконалювати машини і прилади, вони розвиваються самі… Під час минулої експедиції ми бачили не «ракетки», а «літачки» — так вони змінилися за двадцять років.

— Але чи можна їх вважати розумними істотами, якщо немає ніяких слідів їх колективної праці? — заперечив Лоу. — Може, це ще кристалічні «звірі», га?

— Є! — Новак ляснув рукою по поручню крісла. — Є сліди! Правда, навряд чи це можна назвати творчістю… Я маю на увазі зникнення атмосфери навколо Дивної планети. Очевидно, атмосфера заважала їм літати, заважала збільшувати швидкість. «Ракетки» просто знищили її…

Лоу не здавався:

— Якщо «ракетки» розумні істоти, то чому вони не встановлюють зв’язку з нами, чому нічого не відповідають на кінограму?

— Бачите, Патрік… — Новак кілька секунд помовчав; обмірковуючи відповідь. — Думаю, що їм зрозуміти нас значно важче, ніж нам — їх. Швидкість руху і мислення «ракеток» така велика, що спостерігати нас їм важче, ніж нам побачити ріст дерева. Пам’ятаєте: щоб уважно розглянути нас, «ракетки» пікірували? Хто знає, можливо вони вважають живими істотами наш зореліт і розвідувальну ракету, а не нас самих.

Максим Лихо крізь прозору частину підлоги дивився на Дивну планету. Те місце її, над яким висів зореліт, поринуло в нічну темряву. Звивиста, розмита рельєфом межа світла і тіні захоплювала дедалі більшу частину планети, і вона вся поступово зникала в чорному просторі. Тільки останні іскорки, відбиті найвищими вершинами скель, ще деякий час світилися. Денна частина планети, граючи різними переливами світла, пливла назад.