Читать «Назустрiч зорям» онлайн - страница 18

— В це страшно повірити, — задумливо сказав Берн. — Але ж я не тільки вчений, а й людина. Мені хочеться подивитися самому… Ну, давайте спати, завтра в нас багато роботи.

Німайєр, незважаючи на втому, погано спав цієї ночі. Чи то від жари, чи то під враженням розповіді професора його уява була збуджена і сон не приходив. Ледве перші промені сонця впали на намет, він, полегшено зітхнувши, встав. Бери, що лежав поруч, відразу ж розплющив очі.

— Почнемо?

З прохолодної глибини шахти видно було шматочок синього-синього неба. Внизу вузький стовбур шахт и розширювався. Тут, у ніші, стояла установка, яку Берн з Німайєром монтували останніми днями. До неї з піщаних стін шахти підходили товсті кабелі від термоелементів.

Берн востаннє перевірив роботу всіх приладів у камері. Німайєр за його вказівкою видовбав угорі шахти невелику заглибину, заклав у неї заряд і протягнув проводи в камеру. Всі готування були закінчені, і вчені вибралися на поверхню. Професор закурив сигарету і поглянув навколо.

— Сьогодні пустиня має чудовий вигляд, правда ж? Ну от, дорогий мій помічнику, здається, все. Через кілька годин я на деякий час зупиню своє життя — це буде те, що ви не зовсім дотепно назвали самовбивством. Дивіться на речі просто. Життя, ця загадкова штука, смислу якої безперервно шукають, — тільки короткий штрих на безмежній стрічці часу. То нехай моє життя складатиметься з двох «штрихів»… Ну, скажіть же що-небудь на прощання, — ми з вами дуже рідко розмовляли «просто так».

Німайєр закусив губу, помовчав.

— Я, далебі, не знаю… Що я скажу? Мені й досі не віриться, що ви підете на це. Я боюсь вірити.

— Гм! От ви трохи й заспокоїли мене, — посміхнувся Берн. — Коли хтось за тебе хвилюється, не так страшно. Не будемо довго прощатися, щоб не засмучувати один одного. Коли повернетесь, інсценуйте катастрофу вертольота, як ми вирішили. Самі розумієте, таємниця — необхідна умова цього експерименту. Через півмісяця почнуться осінні бурі… Прощайте… І не дивіться на мене так: я переживу всіх вас! — професор подав руку Німайєру.

— Камера розрахована на одного? — несподівано спитав Німайєр.

— Так, на одного… — обличчя Берна засвітилося вдячністю. — Я, здається, починаю шкодувати, що не переконав вас раніше, — професор став однією ногою на східці. — Через п’ять хвилин відійдіть од шахти! — його сива голова зникла в глибині стовбура.

Берн загвинтив за собою двері, переодягнувся в спеціальний скафандр з великою кількістю трубок і ліг на пластмасове ложе в підлозі камери, випресоване точно за обрисами його тіла. Поворушив тілом — ніде не давило. Перед обличчям на пульті спокійно світили сигнальні лампочки, доповідаючи про готовність приладів.

Професор намацав кнопку запальника і не поспішаючи натиснув її. Невеликий струс, звук у камеру не проник. Шахта засипана. Останнім рухом Берн увімкнув насоси охолодження і наркозу, поклав руку у відповідну заглибину ложа і, спрямувавши погляд на блискучу кульку в стелі камери, почав розмірено лічити секунди…