Читать «Смерть малороса або ніч перед трійцею» онлайн - страница 9

Кацапське великодержавне єство його керувалося давньою монгольською мудрістю: «Тобою править той, хто здатний тебе розлютити». Саме ці слова стояли у нього перед очима, коли він писав усі свої твори, намагаючись якнайболючіше вразити та розлютити новопосталих перевертнів-патріотів у всіх темах, що стосувалися так званої ідеї «відродження української історичної та культурної правди».

«Яка нахуй правда! — обурювався Лесик, коли чув той «націоналістичний брєд», — Хохлів-гречкосіїв у стойло! Раб має пахати, а не пиздіти про Гоголя і Драгоманова! Бидло, воно ж не людина, хай і двоноге! Хай знають своє місце! Сидіти! Сосати! Лежати!»

Коли він у своєму українофобському сказі доходив до крайньої межі роздратування, то любив рукою робити спонтанний жест, який дуже нагадував фашистську «зігу» з єдиною відмінністю, що одразу вслід за «зігою» звучали приблизно такі слова «Слава Російській імперії! Слава самодержавію! Слава непереможній Русі!»

Хохляцький же бік його єства лежав саме в площині «малоросійського духу», який він справді любив усією душею, усім серцем, той милий, омріяний тихий край, де земля тече молоком, медом і прекрасними старосвітськими наливками, де вареники самі плигають у рота, і де живуть норовисті, чорноброві дівчата, (норовисті тільки з чоловіками-хлопами, а з панами м'які та податливі), яким чобітки тільки від Цариці подавай! Де й досі судяться Іван Іванович з Іваном Микифоровичем, а Пульхерія Іванівна, навпаки живе у вічному мирі з Опанасом Івановичем. Де рай і тотальне щастя…

«Бо Малоросія — основна, корінна частина України, серце Русі — її основа, — лаштував він під цю тезу історично-культурний підмурок. — 3 Малоросії починалася українська література, звідси вийшли ті знамениті генерали, філософи й політичні діячі, що склали цвіт і гордість Російської імперії, а тепер і України — Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Розумовські, Кочубеї, Трощинські, фельдмаршал Паскевич, який узяв штурмом Варшаву! Адже саме слово «малорос» більш давнє, аніж «українець». Малоросами звали себе Гоголь і Шевченко, Паустовський і Нарбут, Костомаров і Максимович. Але оскільки «малорос» і «українець» — це одне й те саме, то і будь-які нападки на «малоросів» слід вважати проявами печерної українофобії з точки зору тих окупантів України, що називають себе «національно-свідомими», які ненавидять малоросійство з якоюсь майже тваринною люттю, наче саме Малоросія не дає їм зжерти зайву порцію свинячої ковбаси!

А ще, коли треба, цитував Грушевського: «Я малорос, моя страна — гнєздо борцов за чєсть і волю», — якого одночасно майже в усіх своїх опусах називав «задрипаним батьком задрипаної історії».

«Нічого, час усе розставить по своїх місцях. — Прорікав Лесь найближче майбутнє. — Максимум ще років десять-п'ятнадцять і України як такої не буде, а буде так, як склалося історично — федерація у складі Малоросії, Новоросії, Криму, Галичини, Волині, Донецько-Криворізької республіки та Підкарпатської Русі. Федералізм — без нього нікуди! І ніякої історичної перспективи у Незалежної, Єдиної і Соборної України! Крапка!»