Читать «Смерть малороса або ніч перед трійцею» онлайн - страница 12

У них з товаришем, чесно кажучи, очі на лоба і повилазили!

«А що за зброя?» — спитали, як зійшла перша хвиля шоку.

«А різна історична… Є й у робочому стані. Недорого віддам!»

Екскурсія до місцевого «арсеналу» була нетривалою, проте насиченою! П'ять гвинтівок Мосіна, починаючи від 1914-го до 1942 років випуску, причому три з них у бойовому стані («так лупить, що двигуна у ЗІЛа пробиває» — коментар продавця), два найсправжнісінькі «кулацькі обрізи», виготовлених з мисливських рушниць, три нагани (один в прекрасному стані з набоями), іржавий маузер, декілька німецьких штик-ножів, а головне — кулемет Максима, щоправда теж достоту іржавий, але повністю укомплектований… «Оце місяць, як із землі витягли, був замотаний у промаслену ганчірку, так що почистити, помити й можна стріляти!» — пояснив походження останнього п'яничка.

«Звідки то все?» — здивуванню друзів не було меж.

«Так копаємо потроху, та й у людей багато чого з війни лишилося».

Ціни на зброю п'яничка загнув «городські», певне, що був обізнаний на тому бізнесі… Робочі «мосінки» по п'ятсот доларів за штуку, наган за триста… Іржавий «хлам» майже вдвічі дешевший. «Максимку» віддавав за дві штуки, бо (цитуємо мовою оригіналу): «Це ж, блядь, унікальна історична річ, може ще з часів Чорного ворона!»

«Ага, — засміявся із того Лесь, — скажи ще «чорної ворони»! Та такі «максимки» на антикварному базарі новісінькі в солідолі за дві з половиною штуки продають! А тут іржава іграшка за дві! Сміх, та й годі!»

«Так, — цілком погодився п'яничка, — але ж на базарі то пропиляні макети без затворів, а тут — справжній бойовий кулемет».

Коротше, торгуватися не стали… Не взяли нічого, бо за це можна мінімум років так на п'ять за ґрати загриміти. А коли наступного тижня Лесь повернувся до Києва, то так тихесенько попросив батька звернутися до своїх братів-кадебістів, чи то пак есбеушників, і перевірити село Плисецьке на наявність у населення незареєстрованої зброї. А плисаки і гадки не мали, звідки ноги ростуть у того рейду-облави, коли наприкінці травня по всіх хатах менти ходили і перевіряли «правильність зберігання». А якби знали, то точно б Забугину хату підпалили. їй-бо!

Але вже так склалося, що більш вдалого місця, де б можна було б поєднати приємне з корисним, у Лесика в запасі не було. Тому на самому початку червня року 2005 від Різдва Христового приїхав у село Плисецьке сучасний малоросійський письменник, публіцист та телеведучий Лесь Білий.

Оселившись у старій «батьківській» хаті, він виставив на літній кухні свого модного лептопа і від самого ранку аж до пізньої ночі щось там собі писав.

Свою творчу роботу він сполучав з досить активними заняттями спортом, бо зранку доволі довго бігав, потім купався в озері, а впродовж дня робив гімнастичні вправи, переважно присідання, та розтягування пахових м'язів, бо так проходив реабілітаційний період після однієї м-м-м-м, як би це мовити, негарної хвороби. Проте по порядку.

«Гострий інфекційний хламідіоз» — цю чортову болячку Лесик підхопив у Донецьку. «Добре, що не СНІД!» — подумалося йому в першу ж мить, коли лікар оголосив діагноз і показав йому результати венерологічного аналізу, бо і в таку халепу там легко можна вскочити із цими донецькими повіями-наркоманками, що коляться, суки, не в руку, як усі довбані наркомани (бо клієнтам може не сподобатись), а у стегнову вену, бо як тільки їх трахаєш й можеш побачити ці характерні синці у промежині. А «дєло било так!»