Читать «БотакЄ» онлайн - страница 3

22. 11 Ми чомусь не вважаємо свою місцевість землею плодів. Якщо плоди - то Закарпаття, Молдова, може, ще Косівщина. А в нас - хіба картопля, квасоля, якісь кабачки і цибуля. Натомість передкарпаття, передгір’я - це яблуневий рай. Ніде нема таких зимових яблук, хіба що десь на півночі Франції, але їх там усе одно взимку важко знайти, бо весь урожай іде на кальвадос. А в нас найцінніші ренети і йони можуть долежати - якщо з ними любовно обійтися - аж до літа, не втрачаючи смаку й запаху, хоч і постійно віддають свої пахощі приміщенням, у яких переховуються.

Взимку сніговими завалами мешканці гірських садів пробираються до станцій, щоб поїздом привезти до Франківського базару трохи яблук. Якби якийсь такий мішок урвався на дорозі, то червоно жовтий яблучний більярд зігрів би набраним у себе сонцем цілий похмурий вагон «Червоної рути» або обпік би захололими боками безнадійну студінь снігів.

Часом так і стається. Тоді яблука треба визбирати. Але одного разу було так, що ніхто навіть не торкнувся жодної йони, що були розсипані вздовж колії. Вони так і лежали, потім пропекли всю товщу снігу, а згодом увійшли в землю, можливо, навіть не розклавшись, цього ніхто не може сказати, бо коли сніг зійшов, не було вже жодного сліду. А не збирали яблук тому, що вони порозліталися з мішка пана Бойка. Пан Бойко власне ніс мішок червоних йон до станції. Було ще темно і дуже морозно. Вушанка була міцно зав’язана, голова зігнута під тягарем, умощеним на шиї. Тому він не почув, що ззаду їде поїзд, і яблука розсипалися вздовж колії.

Їх не зібрали тоді не лише тому, що взимку нема квітів, які б можна було покласти на тому місці, а й тому, що вони нагадували про те, як важко втекти від долі. Бо перед тим пан Бойко вже кілька разів потрапляв під поїзд, застрявши на переїзді з фірою. Такого більше не бувало ні з ким і ніколи. З ним жодного разу нічогісінько не ставалося, хоч фіри розліталися на тріски. Для нього поїзди, напевно, назавжди стали чимось таким, як блискавки.

Не знаю чому, але ця історія видається мені страшенно оптимістичною. Хоч і нагадує, що не можна знати, хто доїдатиме урожай, який ти зібрав.

23. 11 Після того, як почав падати сніг, уже важко сказати, якою була ця осінь. Аж сьогодні, приїхавши в гори, я усвідомив, що була вона, напевно, дуже сухою. Бо там, де завжди так багато води, її було мало.

Треба було опускати відро на всю довжину ланца. І воно все одно ледь досягало поверхні води. Чи через те з дерев’яного вала облітали крупинки, стерті ланцом, чи ще через щось усередині, але вода пахла деревом. Так, ніби довго зберігалася в посудині з нестійкої до вологи деревини. Приблизно так роблять коньяк, кальвадос, ром. Але мене не цікавив присмак дерева. Я збирався випити якнайбільше води саме з цієї криниці.