Читать «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» онлайн - страница 20

– Нема лиха без добра. Це Боже провидіння, що вони загубилися, – сказала Сніжана, як поверталися додому.

– Тепер коралі зберігатимуться тільки у вас! – із полегкістю мовила Софійка.

– О ні, досить! Більше заміж не ходитиму! Це вже тобі… Візьми їх, Софійко! І не губи!

14. Гірке похмілля

Площа вирувала, гула й клекотіла. Софійка намагалася зорієнтуватись. Так, це приблизно центр Вишнополя: он сяйливі ратуші базару (у Софійчиному часі його називають старим). А на місці тієї церквочки нині пам’ятник, обсаджений блакитними ялинками…

Спершу шукала схованки, але невдовзі збагнула, що її ніхто не помічає. Зважившись, навіть ущипнула якогось чоловіка за лікоть. Той озирнувся – і… нікого, схоже, не побачив! Невже стала невидимою? Чи не завдяки намистові? Намацала під коміром тоненьку низку. Відщібнула, поклала поруч на сніг.

– А я думаю, хто це щипається? – обернувся вдруге чоловік. – А це якесь дівча-недоросток! Чого вдома не сидиш, горшків не глядиш, а по таких сурйозних збориськах швендяєш?

Ти ба, напався! Підняла коралі, надягла мерщій на шию. Втретє чоловік озирається: що за мара? Нікого! Вчетверте – нікого! Перехрестився та й став далі слухати, що кажуть.

Софійка вслухалась і собі.

– Маєтності дворян Жуковських, Пашковських, їжакевичів, Дульських і Старосвітських, а також їхнього предводителя Міщенка з його великодушної згоди сукупно з хатами, худобою, десятинами поля, а також шляхетськими званнями вважати однині проданими панові Гордієві Кулаківському за вищевказаною ціною. Понеже всі гроші сплачено в акурат Данилові Міщенкові, під чим він власноручно підписався, з усіма претензіями звертатися до нього…

– Простіть! Не винен! Не брав! Не хотів! Лихий попутав! – каявся нещасний одурманений Міщенко, але його ніхто не слухав. Натомість кожен норовив дати йому добрячого штурхана.

– Тихо, люди, тихо! – На кін вийшов Гордій Кулаківський.

Юрба притихла.

– Кожному, хто схоче, дозволяю викупити свою частку! – заявив той. – Звертайтеся до мого економа…

Далі усе заглушив людський ґвалт.

Міщенко прибіг до своєї хати. У двір висипало повно родичів.

– Скоріше, сину, втікай! – показував на запряжену й повантажену однокінку сивий батько. – Пересидиш лиху годину десь у тихім закутку! Ми вже якось тут самі твій сором покриватимем!..

– На кого ж дітей покидаєш?! – заголосила дружина, припадаючи до двох безвусих юнаків.

Але запряжка вже була ген за околицею, зостався тільки синій слід на свіжому снігу…

15. Поповнення родини

Здається, ще ніколи з такою радістю не поверталась до власної кімнати! У тій минувшині – мовби на чужині! Вона нічого не зробила, не запобігла злочинові! Чи мала вирвати перо з рук п’яного Міщенка? Чи вихопити злощасного папірця у Кулаківського та кинути в піч? Не те, не те…

– Доню, часом не хочеш погуляти з Ростиком? – засокорила на порозі мама. Після вчорашнього Софійчиного майже героїчного вчинку мама не знала, як догодити доньці. Аж незручно було відмовлятися! Та й неділя заповідається такою сонячною! І перед Сашком є чим похвалитись…