Читать «Хроніка заводного птаха» онлайн - страница 49

Його спритна стратегія мене нестерпно дратувала, але я не міг нікому пояснити причини мого роздратування. Це скидалося на боксерський двобій з безтілесним привидом: хоч скільки його лупцюй, а твої удари лише розсікають повітря. Мене дивувало, що на його агітацію клювали навіть досить досвідчені інтелектуали.

Ось таким чином Нобору Ватая здобув репутацію одного з видатних інтелектуалів. Видно, його непослідовність нікого не обходила. Усіх цікавив двобій на телеекрані й потоки крові. А до того, що та сама людина в понеділок каже одне, а в четвер — прямо протилежне, нікому не було діла.

З Нобору Ватая я познайомився, коли ми з Куміко вирішили одружитися. Вважав за краще поговорити з ним до зустрічі з тестем. Бо ми з ним майже однакового віку, і я сподівався на його сприяння в цій справі.

— Гадаю, тобі не варто на нього розраховувати, — якось неохоче проказала Куміко. — Не знаю, як тобі пояснити, але він — не з таких людей.

— Але ж все одно колись доведеться з ним зустрітись.

— Мабуть, що так.

— Ну, тоді треба спробувати. Бо в будь-якій справі годі щось зрозуміти, поки не спробуєш.

— Справді.

Коли я подзвонив Нобору Ватая, він погодився на зустріч зі мною, видно, без особливого запалу. Мовляв, якщо я будь-що хочу зустрітися, то він може вділити мені півгодини. Ми домовилися побачитися в кав’ярні поблизу станції Отяномідзу. Тоді він був звичайним асистентом в університеті, книги ще не написав і мав скромний вигляд. Кишені його куртки відстовбурчилися, напевне, через його звичку тримати надто довго в них свої руки, а волосся очікувало стрижки вже тижнів два. Його темно-жовта теніска ніяк не пасувала до блакитно-сірої куртки. Він мав вигляд молодого, зовсім небагатого асистента, якого можна зустріти в будь-якому університеті. І сонні очі людини, яка від самого ранку просиділа в бібліотеці над книжками й щойно вирвалася надвір. Та коли я придивився до них пильніше, то побачив в їхній глибині гостре холодне світло.

Відрекомендувавшись, я сказав, що найближчим часом збираюсь одружитися з Куміко. Пояснив йому все якомога відвертіше. Що працюю тепер в юридичній фірмі, але що ця робота мені не дуже до душі. Що все ще шукаю себе. Що, можливо, для такої людини, як я, одруження — нерозсудливий вчинок, але я люблю його сестру і думаю, що зможу зробити її щасливою. Що ми зможемо одне одного берегти й підтримувати.

Однак мої слова, здавалось, Нобору Ватая майже не зрозумів. Сидів склавши руки і мовчки слухав мою розповідь. І навіть коли я скінчив говорити, він якийсь час не ворушився. Здавалося, наче думав про щось інше.

Спочатку я почувався перед ним страшно незручно. Думав, виною цьому моє становище. Бо таки незручно на першій же зустрічі сказати людині, що хочеш одружитися з його сестрою. Та поки я сидів віч-на-віч з Нобору Ватая, незручність поступово переросла в неприязнь. Відчуття було таке, ніби на дні мого шлунка поступово накопичується якась кисло-смердюча чужорідна маса. Мене дратували не його слова й поведінка, а обличчя. Я відчув тоді інстинктивно, що воно під чимось заховане. Щось тут не те. Я відчував, що це не його справжнє обличчя.