Читать «Хроніка заводного птаха» онлайн - страница 39
Харукі Муракамі
— Дякую.
Дівчина підтягла ноги на стілець й увіткнулася підборіддям у коліна.
— А тебе як звати? — спитав я.
— Мей Касахара. Мей… від місяця травня.
— Ти народилась у травні?
— Хіба це не очевидно? От було б дивно, якби я народилася у червні, а мене назвали Мей!
— Це правда, — сказав я. — А до школи, бачу, ти так і не ходиш?
— Я вже давно за вами спостерігаю, Заводний Птаху, — сказала Мей, знехтувавши моїм запитанням. — З кімнати в бінокль бачила, як ви зайшли у дротяну хвіртку. Завжди при собі маю маленький бінокль, щоб стежити за доріжкою. Ви, мабуть, знаєте, що тут вештаються дуже різні люди. І не тільки люди, але й тварини. А що ви тут робили весь цей час, поки сиділи самі?
— Просто байдики бив, — відповів я. — Згадував минуле, свистів.
— Ви трохи дивак, хіба ні? — сказала Мей Касахара, кусаючи нігті.
— Зовсім ні. Всі так роблять.
— Можливо, але ніхто інший навмисне для цього не заходить у порожній дім. Якщо хочеться посвистіти й згадати минуле, то можна це робити й у власному дворі.
Вона мала рацію.
— Так що, Нобору Ватая все ще не повернувся додому? — запитала Мей.
Я похитав головою.
— А ти після нашої зустрічі його не бачила?
— З брунатними смугами і трошки зігнутим хвостом? Ні разу. Хоча відтоді також його виглядала.
Мей добула з кишені шортів пачку «Short Hope», прикурила від сірника. Мовчки кілька разів затяглася, пильно глянула мені в обличчя.
— Послухайте, у вас волосся не рідшає?
Я мимоволі провів рукою по волоссю.
— Та не там, — сказала дівчина. — Над чолом. Вам не здається, що воно занадто відступає назад?
— Якось не помічав.
— Звідти й почнете лисіти. Це я добре бачу. Волосся відступатиме все вище й вище. — Мей цупко схопила себе за волосся, відтягла назад і показала мені своє оголене біле чоло. — Зверніть на це увагу.
Я торкнувся краю волосся на чолі. Начебто справді воно відступило назад, а може, так мені тільки здалося після її слів. І я трохи занепокоївся.
— Ти кажеш: зверніть увагу. Але як це краще зробити?
— Насправді ж тут нічого не можна зробити, — сказала Мей. — Проти облисіння нема засобів. Кому судилося облисіти — облисіє, коли прийде його час. І нічим цього не зупиниш. Часто кажуть: як дбайливо доглядатимеш волосся, не матимеш лисини. Але все це брехня. Чиста брехня. Підіть-но на станцію Сіндзюку і подивіться на волоцюг, які там сплять. Жодного лисого серед них не знайдете. Гадаєте, вони щодня миють голову шампунем «Clinique» або «Vidal Sasoon»? Чи щодня втирають у голову який-небудь лосьйон? Чого тільки не скажуть косметичні фірми, щоб витягти якомога більше грошей з кишені людей з ріденьким волоссям!
— Твоя правда, — сказав я захоплено. — Та звідки ти набралася таких повних знань про облисіння?
— Я вже давно підробляю в одній фірмі — виробнику перук. Бо до школи не ходжу й не знаю, як згаяти час. Розсилаю анкети, проводжу опитування й таке інше. Тому докладно все про лисих знаю. У мене про них повно інформації.
— Ого!
— Але от що, — сказала дівчина, кинувши на землю недокурок і загасивши його ногою, — у цій фірмі заборонено вживати слово «лисий». Натомість треба казати «людина з проблемою рідкого волосся». «Лисий» — це дискримінаційний термін. Ось так! Коли одного разу я жартома бовкнула «людина з вадами волосяного покриву», то відразу дістала прочухана. Мовляв, насміхатися не треба! Бо вони там такі серйо-о-озні. До речі, ви знаєте, що здебільшого люди на світі страшно серйо-о-озні?