Читать «Хроніка заводного птаха» онлайн - страница 28

Мальта Кано хутко схопила зі стола свій червоний вініловий капелюшок і, взявши сумочку, що ховалася під ним, встала. Усе ще не знаючи, як на це реагувати, я незворушно сидів.

— Скажу вам одну дрібницю, — сказала Мальта Кано, надівши капелюшок і дивлячись на мене зверху вниз. — Ваша крапчаста краватка знайдеться. Але не у вашому домі.

4

Високі вежі й глибокі колодязі, або Далеко від Номонхана

Повернувшись додому, я застав Куміко в гарному настрої. Можна сказати, навіть у дуже гарному. Оскільки після розмови з Мальтою Кано я прийшов майже о шостій, то не мав часу, щоб приготувати для дружини щось смачне на вечерю. А тому обійшовся тим, що зберігалося в морозильнику. Ми повечеряли, запиваючи їжу пивом. Як завжди, коли в неї був гарний настрій, Куміко розповідала про роботу. З ким зустрічалася цього дня в офісі, хто з її колег здібний, а хто — ні.

Я слухав і підтакував, але не чув і половини того, що вона розповідала. І не тому, що не любив її слухати. Просто, незалежно від змісту її розповіді, мені подобалося спостерігати, як за столом вона запально вдавалася в подробиці своєї роботи. «Оце і є дім», — думав я. У ньому кожен виконує покладені на нього обов’язки. Дружина розповідає про свою роботу, а я, приготувавши вечерю, слухаю. Такий образ дому досить сильно відрізнявся від того, який я малював у своїй уяві до одруження. Хоч би там що, а цей дім я сам обрав. Звичайно, у дитинстві я також мав свій дім. Але я його не обирав. Я апріорі в ньому народився й отримав його, так би мовити, примусово. А от тепер, апостеріорі, я жив у світі, який обрав собі з власної волі. Це мій дім. Звичайно, важко назвати його ідеальним, але я вважав, що його треба сприймати разом з його проблемами. Врешті-решт, це ж мій вибір, і якщо проблеми з’являються, то їхні корені слід шукати в мені самому.

— Ну, так що з котом? — запитала Куміко.

Я коротко розповів їй про зустріч з Мальтою Кано в готелі Сінаґави. Про крапчасту краватку, якої чомусь не виявилося в гардеробі. Про те, що, однак, Мальта Кано відразу мене впізнала в переповненій кав’ярні. Розповів, який вона мала вигляд і як розмовляла. Куміко з радістю слухала про червоний вініловий капелюшок, але дуже засмутилася, коли дізналася, що я не дістав чіткої відповіді на запитання про зниклого безвісти нашого кота.

— Отже, виходить, і вона не знає, що з ним? — невдоволено спитала дружина. — Сказала, що в нашій околиці його більше нема?

— Загалом, так, — відповів я, вирішивши промовчати про слова Мальти Кано — мовляв, те, що ми живемо в поганому місці, де щось завадило течії, має стосунок до зникнення кота. Подумав, що Куміко може цим занепокоїтися. Не вистачало нам і ще однієї турботи. Дізнавшись, що це місце погане, дружина, як на біду, наполягала б на негайному переїзді. З нашими теперішніми фінансами нам нема чого про це навіть думати.

— Так і сказала: «Кота поблизу більше нема».

— Тобто що він не повернеться додому?

— Не знаю, — відповів я. — Вона так туманно висловлювалася… самими натяками. Сказала, що повідомить, якщо дізнається якісь подробиці.