Читать «Українофобія: «П"ята колона» та її ляльководи» онлайн - страница 6

Я намагаюся регулярно читати російські «патріотичні» видання, на зразок «Русской правды», «Эры России» чи «Русского вестника». Подібні тексти там не дивина. Але тепер ці ідеї пропагують газети на зразок «АіФ», зараз подібні думки виголошуються вищими державними чиновниками Російської Федерації з центральних телеканалів та на шпальтах провідних видань, і це симптоматично. Ще кілька років тому російський політолог, один з ідеологів так званої «російсько-слов'янської ідеї» Валерій Дьомін стверджував, що «перемога «Єдінства» і В.Путіна була не випадковою, оскільки вони не лише використовували державно-патріотичну риторику, але й багато зробили в цьому напрямку». Також Дьомін прогнозував, що Путін, вичерпавши ресурс державно-патріотичної ідеології, змушений буде звернутися до ідей російського національного руху (тобто до імпершовінізму) (В.М.Демин «Современная образованщина и Русская Национальная Идея»). Передбачливим виявився автор. Передбачливими мусимо бути і ми. Маємо усвідомити, що Москва без бою Україну не полишить, що «у боротьбі проти артилерії потрібна артилерія, проти воюючого націоналізму одних потрібен воюючий націоналізм інших».

…А оптимальну відповідь на питання, винесене в заголовок статті, дали Микола Міхновський, Юрій Липа, Дмитро Донцов, Степан Бандера, Ярослав Стецько та їх послідовники.

«П'ЯТА КОЛОНА»: МАСКУ СКИНУТО!

Проблема активної присутності в Україні прямої резиндетури іноземних (зокрема російських) державно-політичних чинників, що безпосередньо і реально загрожують національним інтересам і національній безпеці України, у вітчизняних ЗМІ піднімалася неодноразово. Роль, мета і вплив російських засобів масової дезінформації, різноманітних псевдорелігійних, псевдокультурницьких, політичних та інших товариств, спілок, рухів не потребують для наших читачів додаткового висвітлення чи коментування. Для нас є однозначно ворожими ті сили, які прагнуть поневолення нашого народу, ліквідації нашого суверенітету і державної цілісності.

На жаль, виглядає, що офіційна влада воліє, в кращому разі, «не помічати», а, як правило, толерує або й прямо і безпосередньо сприяє діяльності антиукраїнських сил.

Не хочу, щоб мої закиди і звинувачення виглядали голослівними, адже до останнього часу більшість так званих проросійських організацій прикривали свою справжню мету «фіговим листком» боротьби за «права людини» (зрозуміло, що не української) чи культурно-просвітницькою діяльністю, проте щоразу намагаючись якимось чином реально заявити про себе під час виборчих перегонів. Втім, марно. І хоча голова виконкому «Русского двіженія Крима» Олег Слюсаренко в своїй програмовій статті «Проблеми і перспективи політичного розвитку» («Русский мир» № 4(8)) безпідставно і бездоказово стверджує, що сьогодні в Україні понад половина (а чому не понад 100 відсотків) населення розмовляє і думає російською «і, таким чином, по суті є характерними представниками православної російської культури», все ж з гіркотою констатує незаперечний факт, що в результаті парламентських виборів попри наполегливу пропаганду і підтримку з боку Москви, «в більшості регіонів не тільки Західної, але й Східної України представники «Русского Блока» залишились за межею 1 відсотка голосів».