Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 36

3. Навіть людина без властивостей має батька з властивостями

Цей чоловік без властивостей не дуже давно повернувся з-за кордону і, власне, лише через свою гордовитість та через те, що терпіти не міг звичайних помешкань, винайняв цей замочок, який колись був літньою резиденцією перед міською брамою; але з часом, коли місто розрослося й поглинуло цю резиденцію, вона втратила своє призначення і зрештою стала просто незаселеною й нікому не потрібною ділянкою, що очікувала підвищення цін на землю. Отож орендна плата була невисока, але потім багато грошей несподівано пішло на те, щоб дати тут лад і привести все у відповідність із сучасними вимогами. То була авантюра, внаслідок якої він мусив зрештою звернутися по допомогу до батька, хоч це було йому досить-таки неприємно, позаяк він любив свою незалежність. Він мав тридцять два роки, а батько — шістдесят дев’ять.

Старого добродія пойняв жах. Власне, не через цю несподіванку, ні, хоча й через неї також — він-бо ненавидів легковажність, і не через витрати, на які мусив піти, адже йому, по суті, було до душі те, що в сина прокинулася потреба облаштувати своє життя й завести власне домашнє вогнище. Одначе придбання будівлі, яку інакше, ніж замком, хоч і з додаванням зменшувального суфікса, не назвеш, ображало його почуття й лякало їх, як зухвалість, що накликає біду.

Сам він починав домашнім учителем у ясновельможних родинах — спершу ще студентом, а потім і молодим помічником адвоката — і, власне, не через нужду, бо вже його батько був чоловіком заможним… Згодом, уже викладаючи в університеті й ставши професором, він, однак, відчув, що життя його за це винагородило, бо завдяки колишнім зв’язкам, які старанно підтримував, помалу виріс в юридичного консультанта майже всієї земельної аристократії своєї батьківщини, хоч тепер ніяких підробітків уже зовсім і не потребував. Атож, і навіть іще тривалий час після того, як надбані ним у такий спосіб статки уже витримували порівняння з весільним подарунком від однієї родини райнських промисловців, що його дістала на придане рано померла мати його сина, ці зв’язки, набуті замолоду й зміцнені в зрілому віці, не уривалися. Хоча тепер цей шанований учений від справжньої юридичної практики відійшов і лише принагідно ще надавав високооплачувані послуги консультанта, всі події, що стосувалися колишніх його покровителів, він, однак, ретельно реєстрував у своїх записах, скрупульозно переносив з батьків на синів та онуків, і не минало жодної нагороди чи відзнаки, жодного шлюбу, жодного дня народження чи іменин без привітального листа від нього з ненав’язливою сумішшю поштивости й спільних спогадів. Так само пунктуально щоразу надходили й короткі відповіді з вдячністю любому другові й поважному вченому. Тож його син від юних літ знав про цей аристократичний талант гордовитости, який майже несвідомо, але досить упевнено визначає міру люб’язности, а запобігання людини, що належить усе ж таки до аристократії духовної, перед власниками коней, орних земель і традицій завжди викликало в нього роздратування. Але його батько не переймався цим не з розрахунку; велику кар’єру в такий спосіб він зробив суто інстинктивно, він став не лише професором, членом академій та численних наукових і державних колегій, а й лицарем, комтуром, навіть кавалером Великого хреста високих орденів, його величність нарешті подарував йому спадкове дворянство, а ще доти призначив його членом Верхньої палати. Сподобившись такої відзнаки, він приєднався там до ліберально-буржуазного крила, яке іноді опонувало родовому дворянству, але цікаво, що нікого з його аристократичних покровителів це не ображало й навіть не дивувало; у ньому ніколи нічого іншого, крім духу буржуазії, що спинається на ноги, не вбачали. Старий добродій брав діяльну участь у спеціальних комісіях із законодавства, й навіть коли в якому-небудь бурхливому голосуванні опинявся на буржуазному боці, у протилежному таборі це викликало не злість, а радше жаль із приводу того, що його просто не запросили. У політиці він не робив нічого іншого, крім того, що свого часу було його службовим обов’язком: поєднував багато ґрунтовніші знання, які іноді давали змогу щось поліпшувати, з враженням, нібито на його особисту відданість усе ж таки можна покластися, і, суттєво не змінившись, як стверджував його син, з учителя домашнього доріс до вчителя верхньопалатного.