Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 300

 — Я у своїх господарів не краду!

 — Чому? — показав зуби Солиман.

 — Я такого не роблю!

 — Я не крав. Це моє! — вигукнув Солиман.

«Добрі господарі дбають про нас, бідних», — відчувала Рахель. До Діотими вона відчувала любов. До Арнгайма — безмежну повагу. До отих підбурювачів і баламутів, яких добра поліція називає підривними елементами, — глибоку відразу. Але для всього цього їй бракувало слів. Мов ото величезна, перевантажена сіном і плодами гарба, в якої відмовили гальма і якій не допомогла гальмівна колодка, уся ця купа почуттів немовби покотилася з гори.

 — Це моє! Бери! — ще раз промовив Солиман, знову схопивши долоню Рахель.

Вона спробувала висмикнути долоню, але він не хотів її відпускати, помалу почав лютувати й, коли вже мало не розціпив пальці, бо його хлопчачої сили забракло для того, щоб подолати опір Рахель, яка випручувалася від нього всією вагою свого тіла, безтямно нахилився й, мов звіря, уп’явся зубами в дівочу руку.

Рахель зойкнула, однак відразу стиснула вуста й ударила Солимана в обличчя.

Але цієї миті в його очах уже виступили сльози, він кинувся навколішки, припав губами до сукні Рахель і заридав так пристрасно, що дівчина відчула в себе на стегнах гарячу вологу.

Вона непритомно стояла перед хлопцем, що, колінкуючи, чіплявся за поділ її сукні й тицявся обличчям у її тіло. Ще ніколи в житті не зазнавала вона такого почуття й нишком гладила Солимана, пропускаючи крізь пальці м’який дріт його кучми.

80. Нагода ближче познайомитися з генералом

Штумом, який несподівано з’являється на Соборі

Тим часом Собор дістав дивовижне поповнення. Хоча всі, кого сюди кликали, проходили суворе просіювання, одного вечора тут з’явився цей Генерал і гаряче подякував Діотимі за честь, яку вона виявила йому своїм запрошенням. У солдата за дорадчим столом роль скромна, заявив він, але взяти участь у таких видатних сходинах бодай німим слухачем він мріяв, мовляв, від самої юности. Діотима мовчки повела очима поверх його голови, шукаючи винуватця; Арнгайм розмовляв з його ясновельможністю, як один політичний діяч із другим; Ульріх украй знудьговано поглядав на стіл із холодними закусками й, здавалося, перелічував викладені там тістечка; видовище було звичне: щільно зімкнений фронт не лишав ані найменшої лазівки для такої незвичної підозри. А з другого боку, Діотима добре пам’ятала, що сама цього Генерала не запрошувала, тож хоч-не-хоч мусила тепер припустити, що вона або сновида, або страждає провалами пам’яті. Це була моторошна хвилина. Перед нею стояв невеличкий Генерал, і в нагрудній кишені його голубого, як незабудка, мундиру лежало, без сумніву, запрошення, у противному разі чоловік з його становищем прийти сюди отак зухвало навряд чи ризикнув би; з третього боку, там, у бібліотеці, стояв граційний Діотимин письмовий стіл, і в його шухляді під замком лежали зайві друковані запрошення, до яких навряд чи хто-небудь, крім самої Діотими, мав доступ. «Туцці?» — промайнуло в її голові. Але й це було малоймовірно. Отож те, як поєдналися запрошення й Генерал, лишалося, можна сказати, спіритичною загадкою, а позаяк Діотима, коли йшлося про її особисті справи, була трохи схильна вірити в надприродні сили, то вона відчула, як усю її, з голови до п’ят, пройняв дрож. Однак іншої ради, як привітати Генерала, вона не мала.