Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 297

79. Солиман кохає

Тим часом Солиман, маленький раб-негр чи й син негритянського князя, переконав Рахель, маленьку покоївку чи й Діотимину подругу, що треба стежити за подіями в домі, щоб, коли настане слушна година, не дати Арнгаймові здійснити його темні замисли. Правильніше сказати, переконати він її не переконав, але тепер вони пильнували, мов двоє змовників, і, коли хто-небудь приходив, щоразу підслуховували під дверима. Солиман страшенно багато розповідав про кур’єрів, що їздили туди-сюди, й про якихось підозрілих людей, які крутилися в готелі біля його господаря, й навіть виявив готовність заприсягти африканською княжою клятвою в тому, що розкриє таємницю всього цього; а полягала та африканська княжа клятва в тому, що Рахель, коли Солиман почне виголошувати свою врочисту обітницю, покладе свою руку поміж Гудзиків його куртки й сорочки на його голі груди, а він те саме зробить з Рахель; але дівчина не схотіла. І все ж маленька Рахель, яка мала право вдягати й роздягати свою господиню й на її прохання телефонувати, Рахель, крізь чиї пальці щоранку й щовечора перетікали чорні Діотимині коси, в чиї вуха тим часом лилися її золоті слова, ця маленька шанолюбка, що, відколи розпочалася паралельна акція, жила на верхівці колони й щодня трепетала від струмів обожнювання, які линули від її очей до богорівної жінки, — Рахель з певного часу тішилася тим, що за цієї жінкою просто шпигувала.

Крізь прочинені двері до суміжних кімнат, або крізь шпарину в дверях, що їх повільно хто-небудь причиняв за собою, або просто неквапно пораючись поблизу, вона підслуховувала Діотиму й Арнгайма, Туцці й Ульріха і ревно пильнувала за поглядами, зітханнями, цілуванням рук, словами, сміхом, жестами, що були немовби клаптики розірваного важливого паперу, якого їй не щастило скласти докупи. Та особливі можливості відкривала перед дівчиною невеличка замкова шпарина, навдивовижу разюче нагадуючи їй про той давно забутий час, коли вона втратила честь. Погляд проникав далеко у глибину кімнати; люди плавали там, розпавшись на двовимірні частини, й тісні рамки слів уже не обрамляли голосів, що котилися позбавленим змісту гомоном; сором’язливість, повага й захват, якими Рахель була прив’язана до цих людей, у такі хвилини зазнавали бурхливого розпаду, і це збуджувало так само, як коли коханий усім своїм єством раптом проникає в кохану так глибоко, що темніє в очах і за запнутою завіскою шкіри спалахує світло. Маленька Рахель сиділа навпочіпки перед замковою шпариною, чорна сукня напиналася на її колінах, на шиї й на плечах, а поруч сидів навпочіпки Солиман у лівреї, нагадуючи гарячий шоколад у темно-зеленій філіжанці; час від часу він швидким рухом руки, яка на мить завмирала, потім до самих пучок розслаблялася й нарешті, ніжно затримавшись, відпускала на волю і їх, хапався за плече, за коліно чи за спідницю Рахель, коли втрачав рівновагу. Хлопець не міг стриматися, щоб не захихотіти, й Рахель приставляла свої м’якенькі пальчики до пругких подушечок його губів.