Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 293

Діотимине прагнення до ідеалу помалу зазнавало глибоких змін. Це прагнення ніколи досить чітко не відрізнялося від коректного захоплення великими речами, то був шляхетний ідеалізм, стримана піднесеність, а позаяк у наші суворі часи навряд чи хто-небудь знає, що воно таке, доведеться ще раз коротко на цьому спинитися. Діловим він не був, цей ідеалізм, тому що діловитість має ремісничу природу, а ремесло завжди неохайне; радше він мав щось від квітів у малярстві ерцгерцогинь, яким жодні інші моделі, крім квітів, не подобають, і для цього ідеалізму дуже прикметне було поняття «культура» — він почувався сповненим культури. Але його можна було назвати й гармонійним, тому що він відчував огиду до будь-якої неврівноважености, а завдання освіти вбачав у тому, щоб у різкі суперечності, якими, на жаль, багатий світ, унести гармонію; одне слово, він, либонь, не так уже й відрізнявся від того, що й нині ще — щоправда, тільки там, де дотримуються великих буржуазних традицій, — розуміють під чистим і добротним ідеалізмом, який-бо проводить дуже чітку різницю між предметами, його гідними, й тими, котрі його не гідні, і, з огляду на високу гуманність, у жодному разі не поділяє переконаности святих (а також лікарів та інженерів) у тому, що й моральні покидьки зберігають невикористану небесну теплотворну здатність. Якби колись Діотиму розбуркали посеред ночі й спитали, чого вона бажає, то вона, не довго думаючи, відповіла б, що любовна сила живої душі відчуває потребу прилучитися до всього світу; але, трохи очумавшись від сну, уточнила б свої слова, зауваживши, що в теперішньому світі, яким він став через гіпертрофію цивілізації й розуму, задля обережности говорити можна, навіть коли йдеться про піднесені натури, лише про певне прагнення, аналогічне любовній сназі. І вона справді так і думала б. Ще й нині є тисячі людей, які нагадують розпилювачів любовної снаги. Сідаючи за книжки, Діотима відгортала з чола свої чудові коси, прибираючи так логічного вигляду, й читала з усвідомленням відповідальности й прагненням зробити собі з того, що називала культурою, помічницю в своєму нелегкому суспільному становищі; отак вона й жила, по краплині витонченої любови роздаючи себе всім предметам, які цього заслуговували, осідаючи на них, мов пара від подиху, на певній відстані від себе, а самій їй лишалася, власне, тільки порожня пляшка тіла, що належала до хатнього начиння начальника відділу Туцці. Перед тим, як з’явився Арнгайм, це призвело врешті до тяжких нападів меланхолії — ще коли між своїм чоловіком і найяскравішим променем свого життя, паралельною акцією, Діотима стояла сама; але відтоді її стан якось дуже природно сформувався по-новому. Любовна снага потужно сконцентрувалася й, так би мовити, повернулася в тіло, а прагнення «аналогічне» обернулося на досить егоїстичне й однозначне. Уперше викликане кузеном уявлення, нібито вона ось-ось має здійснити якийсь вчинок і поміж нею й Арнгаймом має статися щось таке, чого вона ще не хотіла собі й уявляти, зробилося настільки яскравішим від решти уявлень, які захоплювали її доти, що вона мала достоту таке відчуття, немовби тепер з нею все діється вже не вві сні, а наяву. І порожнеча, властива такому пробудженню першої миті, також виникла в Діотимі саме внаслідок цього, а з описів вона пригадувала, що це — ознака зародження великих пристрастей. Багато чого з того, про що казав останнім часом Арнгайм, можна зрозуміти, здавалося їй, саме в такому сенсі. Його пояснення власної позиції, розмови про чесноти й обов’язки, потрібні йому в житті, були підготовкою до чогось невідворотного, й Діотима, озираючи все, що доти було її ідеалом, відчувала духовний песимізм дії; так людина, стоячи над спакованими валізами, кидає останній погляд на майже осиротілі вже кімнати, які роками були її пристановищем. Несподіваним наслідком усього цього стало те, що Діотимина душа, тимчасово опинившись без нагляду найвищих сил, поводилася, мов збитошний школяр, який бешкетує доти, доки на нього найде смуток через його безглузду свободу, і завдяки цій дивній обставині в її взаємини з рідним чоловіком, попри їхню чимдалі глибшу відчуженість, на короткий час ввійшло щось навдивовижу схоже коли й не на пізню весну кохання, то принаймні на суміш усіх його пір року.