Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 288

77. Арнгайм як друг журналістів

Діотима часто мала нагоду на прикладі Арнгайма спостерігати чинники поведінки, що не піддаються обліку.

Так, приміром, за його порадою на засідання «Собору» (як начальник відділу Туцці трохи глузливо охрестив «Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности») іноді запрошували й представників великих газет, і Арнгайм, хоч він був присутній там лише як неофіційний гість, привертав таку їхню увагу, що решта знаменитостей відступали на задній план. Адже з якоїсь причини, що не піддається обліку, газети — це ж бо не лабораторії й не дослідницькі станції духу, чим вони могли бути б на загальне добро, а зазвичай склади й біржі. Платон — візьмімо для прикладу цього мислителя, адже його серед десятка інших таких називають великим, — якби він іще жив, був би, без сумніву, в захваті від газетної галузі, де щодня можна породжувати яку-небудь ідею, замінювати її іншою чи вдосконалювати, де з усіх кінців світу зі швидкістю, про яку Платон і не здогадувався, стікаються новини, й цілий штаб деміурґів готовий негайно перевірити, скільки в тих новинах розуму й реальности. Редакцію газети він прийняв би за той topos uranios, небесне місце ідей, наявність якого описав так переконливо, що всі найдостойніші люди й досі, коли розмовляють зі своїми дітьми чи службовцями, виявляються ідеалістами. І якби нині Платон раптом постав у редакції якої-небудь газети й довів, що він — справді той самий великий письменник, котрий понад дві тисячі років тому помер, то викликав би, певна річ, неймовірну сенсацію й дістав би блискучі пропозиції. А якби потім він ще й спромігся за тижнів три написати цілий том філософських подорожніх нотаток та кілька тисяч відомих своїх коротких історій, а той чи той із давніших своїх творів, можливо, й екранізувати, то довгенько жив би розкошуючи. Та щойно його повернення втратило б злободенність, а добродій Платон потім ще й забажав би втілити в життя одну зі своїх відомих ідей, цілком здійснити які йому так ніколи й не пощастило, головний редактор запропонував би йому, либонь, хіба що часом пописувати про це такі собі милі статейки для літературного додатку до газети (але, з огляду на читацьке коло, якомога розкутіше й жвавіше, не таким важким стилем), а завідувач літературного відділу докинув би, що такий матеріал він зможе ставити в номер, на жаль, не частіше, ніж один раз на місяць — як-не-як, треба ж бо рахуватися, мовляв, і з безліччю інших талантів. І в обох газетярів лишилося б тоді відчуття, що вони дуже багато зробили для чоловіка, який, хоч він і Нестор європейських публіцистів, все ж таки трохи пасе задніх, а щодо злободенности, то його, мовляв, у жодному разі не можна поставити на одну дошку з таким автором, як, скажімо, Пауль Арнгайм.

Що ж до самого Арнгайма, то він із цим твердженням, певне, ніколи не погодився б, бо воно образило б його святобливе ставлення до всього великого, хоча з багатьох поглядів здалося б йому все ж таки досить зрозумілим. Нині, коли навперебій розповідають про все можливе й неможливе, коли пророки й шахраї вдаються до тих самих висловів, хіба що з невеличкими відмінностями, вникати в які не має часу жодна заклопотана людина, коли редакціям постійно набридають якісь Генії, — нині дуже важко з певністю визначити цінність людини чи ідеї; покладатися можна, власне, лише на слух, намагаючись угадати, коли бурмотіння, шепіт або човгання ніг за редакційними дверима досить гучне, щоб упустити його через поріг як голос громадськости. Щоправда, від цієї хвилини Геній переходить до іншої категорії. Він уже — не просто абищиця, не дрібничка, яка цікавить літературну чи театральну критику й суперечности якої читач, що його бажає собі газета, сприймає не поважніше, ніж дитячий лепет, — ні, він набуває рангу факту з усіма наслідками, що з цього випливають.