Читать «Міфи Давньої Греції» онлайн - страница 94

І Геракл врешті став. Обдивившись уважно довкола, він вибрав найнижчу місцинку, підняв обома руками здоровенну палицю і чимдуж ударив нею об землю.

Ту ж мить блискучим водограєм бризнув угору прозорий життєдайний струмінь, дзвінко забило чисте джерело, і знесилений герой припав до нього спраглими вустами.

Півдня спочивав тут Геракл під веселе дзюрчання води, а коли нарешті подався далі, чисте джерельце зосталося і довго ще дарувало радість і силу мандрівникам. Згодом на нього натрапили знеможені, здорожені аргонавти, і воно надало їм знову снаги шукати дорогу до рідного краю.

А герой усе йшов та йшов узбережжям на захід. Аж нарешті йому здалося, що попереду, на самому обрії, високий берег наче розколовся навпіл. Та минув цілий день, поки Геракл переконався: море вужчає і тільки протока розділяє два береги.

Так герой добувся до протоки, що тепер ми звемо Гібралтарською. З радощів він звів власноруч обабіч протоки високі скелі — нехай інші мандрівники здалеку бачать, де вужчає море, і згадують його добрим словом.

І справді, ті скелі давні греки назвали Геракловими стовпами на шану своєму улюбленому герою. Цілі століття вони вважали їх краєм землі. Та людській відвазі немає меж — згодом з’явилися інші сміливці й пропливли повз Гераклові стовпи у безбережну широчінь океану.

Подвиг десятий: Геріонові корови

Серед безкрайого простору могутньої ріки Океану лежав острів Еріфея, дикий, безлюдний, бо там панував велетень Геріон. Це чудовисько мало три тулуби, що в поясі позросталися докупи, мало воно три голови, шість рук і шість ніг. Через те Геріон був завжди невтомний у бою, і ніхто не Зважувався змагатися з ним та зазіхати на Еріфею.

На тому острові вільно паслося велике стадо червоних корів, що належали Іеріонові, і саме їх, з волі царя Еврісфея, Геракл мав пригнати в Мікени. А стерегли те стадо здоровенний пастух Еврітіон і двоголовий пес Ортос, стерегли так пильно, що жодної корови не роздер дикий звір і не вкрав якийсь зухвалий зайда.

Про це Геракл уже чув, та ніщо його не лякало. Сидячи на крутому березі, він міркував про одне — як добутися до Еріфеї. Перед ним, аж до самого обрію, розпросторилася бездонна ріка Океан, її темні хвилі з глухим гуркотом налітали на прибережне каміння, здіймаючи водограї блискучих бризок. А Геракл усе сидів і сидів. Із безхмарного неба безжально палило високе сонце, але герой наче того й не помічав.

Врешті, не знаходячи ніякої ради, він розстелив на камінні лев’ячу шкуру, з якою ніколи не розлучався, і тільки-но вклався на неї, як одразу його знеміг важкий сон.

Коли надвечір Геліос-Сонце погнав своїх вогненних коней униз, до ріки Океану, і скісне проміння стало пекти героєві просто у вічі, він прокинувся і зопалу схопився за лук.

Сліпуча сонячна квадрига була зовсім близько, і Геракл у нестямі прицілився в осяйного бога.