Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1» онлайн - страница 43
Харукі Муракамі
Вона засміялася.
— Може, зайдете на хвилину, чаю вип’ємо? І заразом ще трохи поговоримо…
Я похитав головою.
— Дякую. Я також хотів би з тобою поговорити. Але не сьогодні. Не знаю чому, але сьогодні мені краще йти. Мені здається, що нам не варто говорити надто багато за одним разом. Чого б це?..
Вона дивилася на мене так, ніби розглядала дрібні ієрогліфи на вивісці.
— Не знаю, як це пояснити, але так мені здається, — вів я далі. — Коли є про що розповідати — найкраще це робити маленькими порціями. Я так вважаю. А втім, може, я помиляюся.
Вона на мить задумалася над моїми словами. А потім нарешті проказала:
— На добраніч! — і тихо зачинила двері.
— Послухай, — озвався я до неї. Двері прочинилися на сантиметрів п’ятнадцять, і в щілині показалося її обличчя. — Найближчим часом я міг би з тобою ще раз зустрітися?
Притримуючи двері рукою, вона глибоко зітхнула.
— Можливо, — сказала вона. І двері знову зачинилися.
Водій таксі з нудним виразом на обличчі читав спортивну газету. Коли я вмостився на сидінні й велів везти до готелю, він, очевидно, здивувався.
— Ви справді вернетеся? — спитав він. — А я думав: ви мені скажете, щоб я їхав своєю дорогою… Схоже було на те. Як правило, так воно закінчується.
— Мабуть, — погодився я.
— Коли попрацюєш отак не один рік, інтуїція не підводить.
— А буває і навпаки: чим довше працюєш, тим частіше вона підводить. Згідно з теорією імовірності.
— Може, воно й так, — ледь-ледь збентежено відповів водій. — Але мені здається, що ви — трохи дивакуватий.
— Ви так думаєте? — здивувався я. Невже я справді такий дивакуватий?
* * *
Повернувшись у номер, я сполоснув обличчя, почистив зуби. Поки їх чистив, злегка пожалкував, що вернувся. Але врешті-решт заснув як убитий. Загалом я ніколи довго не жалкую.
* * *
Вранці я передусім зателефонував у реєстратуру і продовжив номер ще на три доби. Зробити це вдалося легко. Бо до туристичного сезону було далеко й багато номерів пустувало.
Потім я купив газету і зайшов у найближчу кондитерську «Данкін Донатс», де з’їв дві солодкі булочки і випив дві великі чашки кави. Одного дня виявилося досить, щоб готельний сніданок обрид. А от «Данкін Донатс» для сніданків — найкраще місце. Обходиться дешево й другу порцію кави можна дістати.
Після того я спіймав таксі й відправився в бібліотеку. Так і сказав водієві: відвезіть мене до найбільшої в Саппоро бібліотеки. У бібліотеці я переглянув підшивку номерів журналу, який вона мені назвала. Стаття про готель «Дельфін» містилася у випуску за двадцяте жовтня. Я зняв з неї ксерокопію, зайшов у найближчий кафетерій і, попиваючи каву, взявся її читати.
Стаття читалася важко. І щоб її зрозуміти, мені довелося перечитувати її кілька разів. Автор докладав велетенських зусиль, щоб викласти її суть якомога ясніше, але, видно, через свою складність тема виявилася йому не по зубах. Розповідь була страшенно заплутаною. Однак після уважного читання дещо все-таки прояснилося. Стаття мала назву:
