Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1» онлайн - страница 146

Я промовчав.

— Я відразу помітив, що ти вперта людина, — додав він.

— Та ні. Не вперта. Просто я думаю в рамках особистої системи.

— Особиста система… — повторив він. І знову посмикав себе за вухо. — У ній уже нема жодного сенсу. Все одно що самому робити ламповий підсилювач. Замість того, щоб витрачати час на його складання, краще піти в аудіомагазин й купити собі новенький на транзисторах. Обійдеться дешевше, і звук буде приємніший. А якщо поламається, відразу прийдуть додому й полагодять. Коли ж купуватимеш новий — старий заберуть в рахунок плати. В наш час нема місця особистим системам мислення. Не заперечую, що був час, коли вони мали певну цінність. А тепер — не так. Усе купується за гроші. І навіть мислення. Придбав підходяще, і приєднуй до свого життя. Дуже просто. І відразу можеш користуватися. Долучив одну деталь до іншої — й усе готове. Щось застаріє — можеш замінити. Так зручніше. А чіплятимешся за особисту систему — відстанеш від життя. Як не впораєшся з кермом на повороті — вуличному руху заважатимеш…

— Суспільство розвиненого капіталізму, — підсумував я.

— Саме так, — погодився Макімура. І знову на хвилину замовк.

Навколо зовсім стемніло. Десь поблизу нервово гавкав собака. Хтось, щоразу запинаючись, грав на піаніно сонату Моцарта. Макімура сидів, схрестивши ноги, на східцях веранди і в задумі потягував пиво. «Після повернення до Токіо мені трапляються якісь химерні люди, — подумав я. — Ґотанда, дві висококласні повії (одна з них уже мертва), два крутих агенти поліції, Хіраку Макімура та його учень П’ятниця». Вдивляючись у темний сад і прислухаючись до собачого гавкоту та звуків піаніно, я щораз більше відчував, ніби реальність навколо мене поступово тане й тоне в пітьмі. Навколишні предмети втрачали первісну форму, перемішувалися між собою і в своїй цілковитій беззмістовності оберталися в загальний хаос. Вишукані пальці Ґотанди на спині Кікі; вулиці засніженого Саппоро; Кізонька Мей з її «ку-ку!»; пластмасова лінійка, що ляскає по долоні агента поліції; постать Чоловіка-Вівці, який чекає на мене в глибині темного коридору — все це зливалося в одне ціле. «Може, я просто втомився?» — подумав я. Ні, не втомився. Просто навколишня реальність неждано-негадано розтанула. Розтанула — й перетворилася на круглий згусток хаосу, схожого на якесь небесне тіло. І водночас піаніно все бринькало, а собака все гавкав. Хтось намагався мені щось сказати…

— Гей! — озвався Макімура.

Я підвів голову й глянув на нього.

— А ти ж знав цю жінку, правда? — сказав він. — Ту, яку вбили. Я в газеті прочитав. Здається, це сталося в готелі, так чи ні? В газеті написали, що її особу не встановлено. Що в її гаманці знайшли тільки візитну картку і власника картки допитують. Твого прізвища не надрукували. За словами мого адвоката, в поліції ти вперто стверджував, що не знаєш її. А насправді знаєш, хіба ні?