Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1» онлайн - страница 140

— Ого! — здивувався я.

— Ага, — сказала вона. І ще раз підтвердила: — Ви — дурень!

— Можливо… — відповів я.

Вона мовчки обігнала мене й попрямувала до автомобіля.

24

Коли ми прибули до садиби її батька неподалік від моря, вже почало смеркати. Старий просторий будинок тонув у саду з незліченною кількістю дерев. Територія навколо нього ще зберігала сліди того часу, коли пляж Сьонан вважався зоною прибережних віл. Навколишній спокій і тиша якнайкраще гармоніювали з весняними сутінками. Подекуди на гілках сакури набухали бруньки. Як відцвіте сакура — розпустить свої бутони магнолія. Завдяки цьому за відтінками барв і запахів вдається відчути, як день за днем потроху змінюють одна одну пори року. Тільки подумати, що десь залишилася така місцина!

Садиба Макімури була обгороджена високим дощаним парканом, ворота, як у давнину, увінчував двосхилий дах. На зовсім новій табличці красувався напис «Макімура», зроблений чорною фарбою. На наш дзвінок незабаром з’явився високий юнак років двадцяти п’яти, з короткою стрижкою, привітний як до мене, так і до Юкі, й провів нас у двір. Було видно, що з Юкі він зустрічався не один раз. І всміхався так само щиро й приязно, як Ґотанда. Хоч, правда, Ґотанда мав набагато вишуканіший вигляд. Ведучи нас доріжкою у глибину саду, юнак мені сказав, що допомагає Макімурі-сенсею у всьому.

— Воджу автомобіль, доставляю рукописи, збираю матеріали для вивчення, граю з сенсеєм у гольф і маджонг, супроводжую його в закордонних подорожах — загалом роблю все, що треба, — пояснював він мені радісно, хоча я нічого в нього не просив. — Як у давнину казали, я — учень майстра.

— Ага, — відповів я.

Здавалося, що Юкі хоче сказати «Яка дурість!», але змовчала. Мабуть, все-таки знає, як з ким розмовляти.

Макімура вправлявся у гольфі в саду за будинком. Від сосни до сосни тяглася зелена сітка з білою мішенню посередині, в яку він цілився м’ячиком. Було чути, як його ключка з присвистом — ф’ю-у-у! — розтинала повітря. Один з найненависніших для мене звуків у світі. Звучить у моїх вухах убого й сумно. Цікаво, чому? Все дуже просто. Я ставлюся до гольфа упереджено — без жодної на це причини ненавиджу гольф як вид спорту.

Помітивши нас, Макімура обернувся й поклав ключку на землю. Потім взяв рушник, старанно витер піт з обличчя і сказав, звертаючись до Юкі:

— От добре, що приїхала!

Юкі вдала, що нічого не почула. Відвернувшись убік, вийняла з кишені жакета жувальну гумку, розгорнула, сунула до рота й почала голосно чвакати. Фантик від гумки скрутила в кульку і пожбурила в найближчий кадібець з декоративним кущиком.

— Ти б хоч привіталася, — сказав Макімура.

— День добрий… — процідила крізь зуби Юкі. І, запхавши руки в кишені, кудись подалася.

— Гей, принеси пива! — гаркнув Макімура своєму учневі.

— Слухаюсь! — добре поставленим голосом відповів той і поспішив із саду до будинку. Макімура голосно відкашлявся, сплюнув на землю і знову витер рушником обличчя. Ніби не помічаючи мене, він якусь хвилину не спускав очей з зеленої мішені на сітці між соснами. Здавалось — підсумовував свої спортивні досягнення. А я тим часом споглядав порослі мохом камені садової доріжки.