Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1» онлайн - страница 14

Причина дуже проста, чому так сталося. Запропоновані замовлення я не перебирав, погоджувався на все, що давали. Договір виконував трохи раніше від визначеного терміну. У жодному разі не скаржився. Крім того, писав гарним почерком. До роботи ставився сумлінно. Те, що колеги робили абияк, я доводив до досконалості. І навіть коли мені платили мало, не кривився від невдоволення. Якщо мені телефонували о другій ночі й просили терміново написати двадцять сторінок тексту по чотириста знаків на кожній (скажімо, про переваги механічних годинників, привабливість сорокарічних жінок або красу Хельсінкі, де, я, звісно, ніколи не бував) до шостої ранку, то вже до половини шостої я таке замовлення виконував. Якщо просили переробити — до шостої переписував наново. Тож не дивно, що репутація моя серед замовників зростала.

Усе це скидалося на розгрібання снігу.

Як тільки сніг падав — я методично відгрібав його на узбіччя.

І нітрохи не жадав слави, не сподівався на винагороду. Сніг падав — і я мусив його прибирати. Систематично і невідкладно. Зізнаюся, іноді я ловив себе на думці, що все це — марна трата життя. Та поступово я дійшов висновку: хіба є якісь підстави з цього приводу нарікати на несправедливість, якщо так само папір і чорнило переводиться на ніщо? Зрештою, ми живемо у високорозвиненому капіталістичному суспільстві. У такому суспільстві марнотратство — найвища чеснота. Політики називають його «вдосконаленням внутрішнього ринку». А для мене це — «безглузде марнотратство». Така от різниця думок. Та від цього ніщо не змінюється. Адже нам нічого іншого не залишається, як жити в цьому суспільстві. Як не подобається, можна податися куди-небудь у Бангладеш або Судан.

Та от ні Бангладеш, ні Судан мене особливо не цікавили.

А тому я мовчки працював далі.

Тим часом почали надходити замовлення не тільки від рекламних агентств, але також від популярних журналів. Передусім чомусь від жіночих. Потроху я почав брати для них інтерв’ю і писати короткі репортажі з місця подій. Однак така робота не стала цікавішою за попередню — з рекламними журналами. З огляду на характер журналів для жінок брати інтерв’ю доводилося здебільшого в зірок шоу-бізнесу. Та от біда, на будь-яке запитання вони завжди давали стереотипну відповідь. Ви могли її передбачити ще перед тим, як поставили запитання. А іноді траплялося ще гірше — менеджер вимагав заздалегідь подати йому перелік запитань, щоб приготувати відповіді. Коли я запитував таку сімнадцятирічну співачку про щось, що виходило за наперед домовлені рамки, менеджер відразу втручався в розмову: «Запитання не за темою, відповідати не можемо». Я навіть всерйоз побоювався, чи без допомоги менеджера вона змогла б відповісти, який місяць іде після жовтня. Ясна річ, таку процедуру важко назвати інтерв’ю. Однак я працював, не жалкуючи сил. Перед кожним інтерв’ю збирав доступну інформацію, готував запитання, що не зустрічав в інших інтерв’ю. Виробляв план статті. Причому старався не заради визнання або похвали. Просто від таких зусиль я відчував незрівнянну ні з чим насолоду. То був своєрідний автотренінг. Практична — і якщо хочете, беззмістовна — напружена розминка для пальців і голови, що відвикли від роботи.