Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1» онлайн - страница 132

Харукі Муракамі

Вранці я знову поголився електробритвою, випив кави, закусив ріжком. І подумав: «Залишилося ще п’ять аркушів». Через дві години я їх переписав. Після того на кожному аркуші акуратно поставив підпис та відбиток великого пальця. Літератор усе це перевірив.

— Тепер ви мене відпустите? — запитав я.

— Як відповісте ще на кілька запитань, то зможете піти, — відповів Літератор. — Не турбуйтесь, запитання прості. Бо оце пригадалося, що дечого не вистачає…

Мені перехопило подих.

— І це, звичайно ж, доведеться запротоколювати?

— Авжеж, — відповів Літератор. — На жаль, державна установа без цього не може обійтися. Документ — це все. Нема документа з печаткою — все одно що нема нічого.

Я натиснув пальцями на скроні. Здавалося, ніби в них залізло щось тверде й чужорідне. Проникло хто-зна-звідки і в голові розпухло. І тепер його вже не можна витягти. Пізно. Якби похопився трохи раніше, то витяг би. Як жаль!

— Та ви не турбуйтеся! Це не забере багато часу. Швидко скінчиться.

Коли я насилу почав відповідати на нові безглузді запитання, в кімнату зайшов Рибалка й викликав Літератора в коридор. Там вони довго про щось навстоячки шепталися. А тим часом, відкинувшись на спинку стільця, я задер голову догори і взявся розглядати плями від чорної плісняви в кутку стелі. Пліснява нагадувала лобкове волосся на фотографії трупа. З кутка стелі вона тяглася уздовж тріщин по стіні у вигляді окремих цяток, як на стародавніх фресках. Мені здавалося, ніби впродовж десятиліть ця пліснява всотала в себе запах тіла й поту людей, що побували в цій кімнаті. І саме тоді я подумав, що вже дуже давно не бачив зовнішнього світу. Не слухав музики. Яке жахливе місце!.. Кімната, в якій, не гребуючи ніякими засобами, намагаються вичавити з людей самолюбство, почуття, гордість і віру. Не залишаючи на тілі видимих ран, людьми понукають психологічно, волочать ходами бюрократичного лабіринту, схожого на мурашник, та використовують до останку їхні тривоги та побоювання. Позбавляють їх сонячного світла, годують харчовими покидьками. І змушують пітніти. Ось так і народжується пліснява…

Я поклав обидві руки на стіл, заплющив очі й подумав про засніжене місто Саппоро. Про велетенський готель «Дельфін» і дівчину з реєстратури. Цікаво, що вона зараз робить? Все так само стоїть за конторкою із завченою усмішкою на устах? Мені раптом захотілося зателефонувати їй прямо звідси. Наговорити їй якихось дурних жартів. Але ж я навіть не знаю її імені. Не знаю її імені! Про які дзвінки може йти мова? «Гарна дівчина», — подумав я. Особливо, коли заклопотана роботою. Дух готелю. Любить свою роботу. Не те що я. Мені робота ніколи не подобалася. Просто я старанно її виконував. Але не любив. А от вона свою роботу любить. Та після роботи здається якоюсь крихкою й незахищеною. Неврівноваженою і вразливою. Якби тоді я захотів, то міг би з нею переспати. Але не переспав.