Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1» онлайн - страница 124
Харукі Муракамі
— О шостій годині я сидів дома сам-один і вечеряв, потім читав книжку, трохи випив і ще до дванадцятої ліг спати, — відповів я. Нарешті пам’ять повернулася до мене. Чи не тому, що я побачив фотографію мертвої Мей?
— За той час з ким-небудь зустрічалися? — спитав Рибалка.
— Ні з ким. Весь вечір був сам, — відповів я.
— А по телефону ні з ким не говорили?
— Ні, — відповів я. — Десь о дев’ятій хтось мені подзвонив, але телефон був на автовідповідачеві, і я не взяв трубки. Пізніше я дізнався, що дзвонили у зв’язку з роботою.
— А чого ви вмикали автовідповідач, коли були дома? — запитав Рибалка.
— Бо під час відпустки не хотів ні з ким говорити про роботу, — відповів я.
Вони попросили назвати ім’я і дати телефонний номер клієнта, який мені дзвонив. Я назвав.
— А після вечері ви тільки книжку читали? — допитувався Рибалка.
— Спочатку вимив тарілки. Потім читав.
— Яку книжку?
— Може, ви не повірите — читав «Процес» Кафки.
Рибалка записав:
— Виходить, до дванадцятої читали, — вів далі Рибалка. — І випивали.
— Як почало смеркати, спочатку пиво… Потім бренді.
— І скільки випили?
Я спробував згадати.
— Пива — дві банки. Бренді — десь чверть пляшки. І закушував консервованими персиками.
Рибалка записав:
— Як іще щось згадаєте — скажете нам. Будь-яка дрібниця може стати у пригоді.
Я подумав ще трохи, але нічого не міг пригадати. Справді нічим не примітний вечір. Я тільки спокійнісінько читав книжку. І того ж таки непримітного вечора хтось задушив Мей панчохою.
— Не можу згадати, — відповів я.
— Послухайте, я б вам радив серйозно подумати, — відкашлявшись, сказав Літератор. — Бо ви опинилися в дуже невигідному становищі.
— Про яке невигідне становище може йти мова, коли я нічого не робив? — заперечив я. — Я — людина вільної професії, а тому свої візитні картки роздаю багатьом клієнтам. Як моя картка потрапила до тієї дівчини — гадки не маю, але з цього ніяк не випливає, що я її вбив.
— Якби візитна картка не мала до вас стосунку, то чого б вона зберігалася в найглибшому куточку гаманця? — спитав Рибалка. — Щодо цього в нас є дві гіпотези. Перша: ця жінка належить до ваших ділових клієнтів. Вона домовилася про таємну зустріч з якимось чоловіком, який, можливо, її вбив. Той чоловік вигорнув з її сумочки все, що могло вивести на його слід, і зник. І лише візитну картку, що була в найглибшому кутку гаманця, не помітив. Друга: ця жінка — професійна повія. Високої категорії. З тих, що орудують в першокласних готелях і не носять із собою нічого такого, що могло б їх видати. Та от з якоїсь невідомої причини клієнт її вбив. Грошей не забрав, а тому вбивця — напевне, маніяк. Як ви думаєте, такі гіпотези можна розглядати?
Я нахилив голову вбік і промовчав.
— Так чи інакше, ваша візитна картка — ключ до розкриття злочину. Поки що це — єдиний речовий доказ, — постукуючи кінцем авторучки по столу, підказував Рибалка.