Читать «Огненний змій» онлайн - страница 22

Отеє ж вже надвечір, як православні люди збиралися на страсті з свічечками йти та усю ніч молитися богу, а наці Хома Масляк після парлації ченчикує додому, аж зирк — циганка сидить на степку. Ще не провчений, Хома, щоб-то швидше добрести додому та провідати жінку та діточок, — ні; він ще до тієї циганки. «Поворожи, каже, мені, чи швидко я розбагатію?» А та йому і почала: «І щасливий, і таланливий, і у щасті, у багатстві поживеш; а коли збрешу, то щоб на мені сорочка пополотніла, щоб я мертвої зозулі не побачила, щоб я на своїх похоронах поросятиною подавилась! От що! А ти, дядьку, дожидай; завтра до вас у село приїде наш старший, так ти його не прогуляй і усе дожидай; він селом у вас їхатиме та і навчить тебе, де твій талан і де твоє щастя. Тепер іди здоров». От Хома і потяг додому. Прийшов, аж хата пустісінька, і духа нікого нема, і кілочком заткнута; бо його жінка, чувши, що з мужиком сталася біда, а тут ік празнику нігде було нічого узяти, забравши діточок, пішла на усі празники до своєї братової.

Постукавши скрізь і побачивши, що притьмом нема нікого у хаті, Хома постояв, посумовав, далі і приліг на приспі та тут і заночовав, дожидаючи, хто-то завтра прийде і який йому товк дасть, що як би то той скарб знайти.

Оттож то наш Хома Масляк у великодню п’ятницю ходить по Джигунівці та розгляда, чи не їде якийсь-то старший, що про нього циганка казала. Ходить собі уподовж вулиці, та знов вертається, та вигляда, а до жінки і до діток йому і діла нема! Йому байдуже, що вони у чужій сім’ї празник приньматимуть і чужою паскою розговлятимуться… аж зирк! Щось з’їжджа на міст… Хома так і кинувся назустріч…

їде то жидівська бричка, пара коней у шлейках, по-жидівськи у дишел запряжені; погонич сидить у суконних штанях і у юпці, скрізь повимережувана і з китицями, мов у венгерця, що з ліками ходить, а на голові превисоченна шапка з углами на усі боки. Машталір той знай своїх патик поганя, та не батіжком, а на кнутовищі у нього удка з здоровенним крюком; і він знай цмока та тою удкою усюди помахує, та ньока, та приговорює химерно, не так, як усі люди коней поганяють, що — «ньо, паді, шевелись» — абощо, а він все мов приспівує: «передні з нами, задні за нами; а усіх просим вас: ідіте до нас, до нас; усіх приньмаємо, усіх скликаємо».

Роззявивши рот, стоїть Масляк і слухаючи дивується, що се таке є? Аж ось під’їхали бричка, і з неї виліз, та так проворно, вже стар чоловік, чи купець-москаль, чи жид-шинкар, не вгадаєш. Борода б то йому і є, так цапина, та ще рижа, очі сірі, та так і бігають, брови густі та довгі, та широкі, так і напружились, як щетина. Ніс довгий та карлючковатии і на кінці загострений, ніби шпилька. Губи тоненькі, а рот… так від уха та до вуха, а як заговорить та роззявить його, так здоровенна голова з шапкою зовсім улізе; а у роті зуби притьмом свинячі. Каптан на ньому китаєвий, широкий та довгий, а пуще полотнище ззаду: так і волочиться, мов у тієї жінки нашого повіреного, що як була міщанкою, так ходила у спідницях, а як мужик її шморгнув у дворяни, так почепила таке плаття, як на справжніх панях, що хвіст так і волочиться. Закавраші у каптана теж довгі, що усі пальці закривали; коса з мишачий хвостик теліпалась з-під високої дуже шапки з вуглами та з китицями. Ноги у жовтих чоботях з пальцями, мов рукавиці, а на п’яті теж був палець, як у собаки; а скрізь тії пальці пролазили когті, мов у кота заморського.