Читать «Огненний змій» онлайн - страница 186

— Ти не хочеш? А я хочу, собачий сину! — вилаявся Петро і кинувся знову з ломакою.

— А я не хочу, — сказав спокійно пан орендатор і побіг вулицею.

— Е, ні! Накладу я тобі в спину! — заверещав Петро і метнувся навздогін. — А що? Дістав?! — тріумфував Петро, наздогнавши пана й схопивши його за чуба. Як не рвався той, не кричав од болю, та Петро знай гостив ломакою, що панові аж в очах світилося.

Вже рожеве зимове сонце стало сходити над білими полями, а Петро досі ще хрестив пана орендатора.

— Гей! Ти що, хочеш вербу дрючком перерубати, чи що? — гукнув до нього, регочучи, якийсь дядько, проїжджаючи санями через греблю.

— Тьху! А то що за чортовиння! Де ж орендатор? Ото оказія! — сплюнув Петро та й поплентався додому, ніяк не розуміючи, як зник його суперник і як так могло вийти, що він дерево узяв за чоловіка.

Наступного вечора Ганя знову чекала з нетерпінням на досвітках, коли з’явиться її коханий. Та вечір минув, а його не було.

Уже вона підходила до своєї хати, коли почула коло вуха любий голос:

— Добривечір, дівчино.

— Добривечір, пане орендаторе. Що сталося, що вас нині на досвітках не було?

— Та щось мене ваші хлопці не дуже люблять.

— Дурні! Вони всі одного пальця твого не варті, — гаряче відказала Ганя.

— На досвітках мені більше бувати не можна.

— А то чого? Наплюй на них.

— Хіба тобі, моя кохана, Петро нічого не розповідав?

— А я йому й так не повірю. Я тільки тебе кохаю.

— Я це знаю, — сказав орендатор, захоплено пригортаючи дівчину.

— І ти мене кохаєш? — довірливо питала вона, зарані впевнена у відповіді.

— Кохаю тебе, моя лебідонько. Ніхто тебе у мене не відбере, — сказав пан і поцілував Ганю у вуста. Жагучий вогонь бажання пробіг по всьому тілу від цього поцілунку, голова запаморочилась. Вона знесилилася й забула про все на світі.

— На досвітках нам не можна більше бачитися. Приходь до мене, Ганю, — шептав їй на вушко пан.

— Прийду, мій коханий, — відказала вона в забутті.

— Приходь завтра до мене на Млин, коли місяць зайде. Я тебе чекатиму на греблі. Не побоїшся прийти?

— Ні, не побоюся. Хоч у пекло веди, всюди за тобою піду!

— Кохана моя, я знав, що ти мені не відмовиш. Але тепер прощавай, мені треба додому.

— Вік би не розлучалася із тобою, — зойкнула Ганя, не пускаючи його.

— Пусти, мені пора, — квапився орендатор, але раптом спитав: — А що, чи є на тобі хрест?

Спитав глухим голосом так, начеб щойно пригадав щось.

— Є, мій коханий. Хочеш, покажу тобі? Він у мене славний, червоного золота. Мені його пані почепила, коли хрестила, — й вона хотіла дістати його, але пан орендатор враз весь перемінився, лице його зробилося синім і наче б покрилося димом, а очі, незважаючи на сутінки, заблищали, мов жаруки.

— Ні, не треба, не треба… — проказав страшним голосом. — Отже, на тобі є хрест!

— Є, мій коханий, — тихо повторила дівчина, несвідомо заникуючись.

— Ну, тоді прощавай… прощавай навіки… навіки… — І він рвонувся від неї.

Бідолашна Ганя була тепер ні жива ні мертва. її серце розривалось при гадці, що вона могла образити чим-небудь кохану людину. Вбита горем, стояла вона очамріло перед дверима. «Невже він скааав: прощай навіки? Невже се правда? Ні, не може бути, сього я не переживу!»