Читать «Огненний змій» онлайн - страница 177

Ще було досить рано, але дорогами, що вели до села, їхало і йшло чимало селян. їхні строкаті групи, веселі голоси будили похмуру жовтневу погоду, дзвінкий перестук сільських конячин розлітався далекого закоцюрблих полях. День починався сірий і морозяний.

Тепер увесь цей люд квапився на ярмарок, куди вже з’їхалися купці із сусіднього міста з різноманітними предметами сільської розкоші та розмістилися в полотняних наметах. Надовколишні слобожани пригнали на продаж коней, свиней і самі стерегли своє добро, хто сидячи, хто лежачи на возах, а посередині майдану, якраз перед церквою, стояла для народу висока каруселя, де за гріш до нудоти закручувалися сільські красуні. Якийсь глухий гомін стояв у повітрі, як то завше буває над многолюдним зібранням; деколи з цього хаосу звуків виривався дзвінкий сміх дівочий, хвацька пісня підпилого парубка або енергійна божба жида, та небавом усі ці віддалені вигуки знову покривалися одним загальним гамором.

Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарці. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.

— Добридень, свате!

— Добридень, куме! — привіталися вони і вже почимчикували разом.

— А що купує сват? — спитав Грицько.

— Та смушкову шапку, куме, — відказав Тиміш.

— Еге! — кивнув Грицько. — Чи не диво, що і я вийшов купити собі баранячу шапку?

— Еге, — погодився Тиміш.

— А то я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю — то велика, то мала.

Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю, і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.

— Пишні шапки, — сказав Тиміш, підходячи до лавки.

— Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, — заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.

— Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! — відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки. — Гей, Тимку! Зажди купувати! Та же бачиш, що то жид продає!

— Та чи жид не чоловік? — визвірилася чорна й худа жидівка, вигулькнувши з-за прилавку. — Чого ти, мазепо, відбиваєш купця?!

— Розкішний товар! — прицмокував Тиміш. — Вибирай і ти собі, Грицю.

— В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.

— Ха-ха-ха! — засміялась, попискуючи, жидівка. — Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!

— Не чував я щось про теє, куме, — відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару в придачу.

— Прощавай, добродію, — проводжав до дверей Тимка рябий жид. — Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! — ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.