Читать «Огненний змій» онлайн - страница 174

Переклад з російської.

______________________________________________________________________________________________

Сомнамбуліст — сновида.

Xінерія — китайщина.

Монітор — малий військовий корабель-панцерник.

Гамбетта Леон — французький міністр внутрішніх справ та президент парламенту в 1870-1882 роках. Був переконаним антиклерикалом.

Федір Заревич

Народився 30 вересня 1835 року в селі Славському на Львівщині в інтелігентній родині. Поезії почав друкувати з 1860 року. Один із засновників і редактор журналу «Вечерниці». Згодом редагував газету «Русь». Працював службовцем. Помер 13 січня 1879 року у місті Сколе на Львівщині. Прозова спадщина обіймає близько двох десятків повістей та оповідань. Оповідання «Чудний цвіт» подається за журналом «Вечерниці», 1862, № 18-19.

ЧУДНИЙ ЦВІТ

Бувало, чи не щодень розказує небіжка тета за якийсь чудний цвіт, а ніколи не хотіла доповісти. Покрутить головою: «Ого-го! — каже — так то би много розказувати?» — та й проси або не проси її, годі.

А ми цікаві були страх знати, що то за чудний цвіт, та нудьгали тету й просили.

Аж раз якось-то в неділю були ми всі у саді. Мама собі щось приказували з сусідою, батько був десь на селі, а ми усі разом обсіли тету.

— Розкажіть, тіточко, за той чудний цвіт та й розкажіть! — як тотІ кавки ми кванькали.

— Ей, люде добрі! Тож-то навісні діти, — одмовляеся тета, але ми все своє піємо.

— Та хіба вам і розкажу.

Ми посідали вкруг тітки, потихли та слухаємо.

— От видите, діточки, оттак було…

Іще була дівкою, а молодою, та гуляла без журби і клопоту тогді я. А за тих літ де то коли погадалося, що буде й старість та нудний вік такий!.. — похитала головою тітка, та щось так слези їй у очах стали. Она, видите, ще й досі дівувала.

— Де, де! Бувало, як посходимося дівчата, то вже з утіхи гудимо, як тота пчола у петрівку, а щебечемо, як воробня яка.

Раз от так нас було зо шість. Говоримо се й те, а небіжка присяжна, Горпина, — гарна то була дівка, каже нам, що була у ворожки Стасихи, та радила їй она, аби пішли урвати чудного цвіту, то з ним, що й схоче, потрафить зробити. Цікаві ми всі були на той чудний цвіт, розпитували. А мені то вже не знать що діялося: така була я на те цікава. Нічо я не кажу товаришкам, а лиш скоро розійшлися ми, я бігом до Стасихи по раду за той самий чудний цвіт… Стасиха, ворожка, сиділа тогди по конець села, де тепер красний вигін на толоку.

Приходжу я до старої Стасихи, застаю її саму вдома. Она була вдова, стара дуже жінка. Та казали люди, що знала ліки та ворожбу усяку. Скільки її не пам’ятаю, все сама та сама у своїй хатині чепіла. Про то була дуже добра і з кожним приязно, а найліпше з дівчатами говорила.

— А хто там? — запитала стара з хати, коли я до дверей заковтала.

— Я, паніматко! Дівка Настя Белеєва!

Одчинила стара, впускає до хати та й просить мене сісти на лаві.

— Чого ж ти, квіточко, така гарна й ладна, до мене? — питає Стасиха, та й мене по лиці погладила сухою студеною рукою.