Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 73

Я побіг на ту вулицю. Швидко йшов і оглядав будинки. Ось новий, високий… Ворота. Вбіг я у двір, але там більше немає будинків. Далі… Гарний широкий двір з палісадником і в нім дім, наче новий і високий, але ж двір з палісадником?.. Певне, не він!.. Далі… Але що таке – ні високих, ні нових дворів… Що за лихо?.. Невже я помилився вулицею?.. Я ж добре пам'ятаю: високий двір, чотирьохповерхові ворота, а під ними доми на всі боки… Але що?.. що я мислю?.. Не туди я зайшов. Та і що за безглуздя йти навмання… Чого се я клопочусь, хто мене просив… Але ж ні, я таки добре пам'ятаю: і дім, і ворота, і двір, а в ньому на всі боки доми… І пані-хазяйка…

А що?.. Онде, здається, великий дім… Гайда!.. Так, чотирьохповерховий… Новий же… Ворота… Се він і єсть! Їй-Богу, він, поклястись готовий… Двір і доми на всі чотири боки, мов криниця глибока, а зверху зоряне небо… Він самий і єсть!.. Але де ж мешкання його? Вікон, мов зірок на небі, та всі горять, а ні в однім не з'явиться він…

А, треба до двірника подзвонить, він знає, повинен знати… Шарпнув дротик, другий раз, третій… Вийшов…

– Вам кого треба?..

– А чи тут мешкає Максим Лісовий?.. – певним і надійним тоном запитав я.

– Ні. Такого не має…

– Як то може бути?.. Се який нумер дому?..

– Сорок п'ятий…

– Ото саме в сорок п'ятому він і мешкає… Він казав мені… Може, ви помиляєтесь?..

– Та ні, його в нас немає…

– Не може бути!.. Як то немає, коли повинен бути, ви не знаєте своїх мешканців… Дайте подвірну книгу…

Принесли книгу. І між кількома десятками мешканців не було, не було Максима Лісового. Що за причина?.. Я ще перебіг очима довгий спис, але таки немає. Невже не в сім домі він мешкає?.. Але чогось зросла у грудях певність, що таки тут… Я почав читати тоді прізвища пань, які могли бути його хазяйкою… І запитав чи немає такої-то… Є. Мешкає у такім-то нумері.

Я туди… Дзвінок. Виходять і запитують: чого? Чи мешкає тут такий-то?..

– Так, єсть…

– А, святий Боже! Де він?

Влетів у кімнату, розбудив і накинувся мокрим рядном, чом се він не прописаний у подвірній книзі?..

– Та так… А що?..

– Та нічого… Ти вільний сьогодні? А вільний, то одягайсь і приходь зараз до Ганки… Ти не знаєш?.. вона сьогодні іменинниця…

– Як?..

– Та так… Приходь зараз… Але не кажи, що я був у тебе і кликав… Наче ти знав, але не мав часу зайти раніш… Коли буде допитувати, що ти їй прислав, то кажи: квітку камелії… Добре?..

– Та нащо се?.. Я нічого не посилав, бо не знав…

– Та се дурниця!.. Я прошу так казать… Добре?..

– То добре…

– Одягайся ж… і зараз же йди… Прошу, зараз же…

– Добре. Йду…

– Бувай!..

Я вибіг і радий, що досяг свого, побіг до других, яких вже адресу знав і які не так необхідні були. Але чи не божевільний я – наскликаю їх, щоб вони сьогодні одняли у мене моє свято, щоб мучили мене, щоб оддать їм її увагу, якої мені так треба, як рослині світу та тепла… О, Ганко, Ганно!.. невже ти не вчуєш моєї муки, не оціниш моєї жертви… Але що то, так їй хочеться, того вона в душі бажала, а я, мов який відун, розгадав її душу і дав їй усе, все, чого бажає моя люба Ганка… Чи не є це найбільше щастя моє?.. Хто з них міг би дати се їй?.. Ніхто. Один я… Ох, і який же я щасливий!..