Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 56

Нам инколи й не сниться, що одна людина копає під нами яму, а друга – рятує.

В якому оточенні перебував я весь час!

Аж тепер я зрозумів, чому мачуха й Нюнько стороняться мене…

Вечоріло. Я вийшов у ліс і ліг серед гущавини. Земля, як мати, приймала мою журбу. В світі – гамір і праця пекельна, а тут – дрімучий ліс, що обгортає спокоєм.

Прийшла думка про карлика.

Колись в одну хвилю розніс би був його кістки, а тепер дивлюся більше в себе: життя навчило терпеливости.

Спокійно й не без серця дивився я на карлика.

«Це ж, – думав собі, - та несита, чорна сила, що давить людину, чатує по всіх закутках, щоб ограбити, здерти шкуру, затоптати в болото. Якщо пустиш собі кулю в лоб, то ще не застигнеш, а вже чоботи стягають з тебе…»

Думки блукали, як змучені журавлі над морем.

Раптом я почув тупотіння в корчах. Здавалося, звір гнався за звіром. Зчинився близько тріск, я придивився – спереду втікає дівчина й хлипає, а за нею женеться карлик, однією рукою відпихається від землі, а в другій – прут.

Я схопився й заступив йому дорогу.

Місяць світив на нас, ми дивилися хвилю один на одного.

– Ти що тут робиш? – проскиглив карлик. – Всюди тебе повно! Носишся з потайними планами – характеристика твого народу й матері!..

Я приступив до нього.

– Що верзеш?..

– Іди з дороги! – зашипів він і вдарив мене прутом.

Я схопив його за горло й підняв в одній руці. Він метався, але я робив тепер своє розважно й спокійно.

Пригнув грабову гілку, обернув її навколо шиї карлика і пустив його в повітря.

Після цього мене охопило омерзіння, я якийсь час блукав лісом, потім отямився і помчав до хати.

Тут стрінула мене несподіванка. Карлик мав занадто сильну шию і руки, щоб повіситися. Він розірвав гілку – полетів униз, прийшов додому і розповів усе матері. Я саме застав, як він із мачухою дер портрет моєї матері на куски, й обоє топтали його ногами.

Вони накинулись на мене, як хижі птахи, але не пройшло й хвилі – і я знайшов найпростіший спосіб, якого досі ніколи не пробував.

Я підбіг до мачухи, вхопив її за волосся, кинув на землю і почав бити. При цьому зауважив, що її тіло – як у рисі, що в ньому не домацаєшся кісточки. Та раптом чиїсь руки обкрутили мене в поясі, як вужівкою, – я впізнав карлика.

У мене мигнула думка, що так обкручуються і давлять моїх темних братів іноземні п'явки, і це вивело мене з себе.

Я вхопив карлика за ноги і почав бити ним мачуху, кидав на землю, як клубок. А він обгорнув руками голову й сичав одне:

– А таки мені нічого не вдієш!..

Моя лють перейшла в божевілля…

* * *

І ось я знову на чужині. В рідний край не вернуся ніколи.

В самоті і нудьзі ковтаю гіркий жаль.

Так минають дні за днями.

А ночами переслідують мене примари. Десь серед темряви постає переді мною в полум'ї гніздо гадюк, що поневолили мій народ, я тікаю в долину, а переді мною тінь аж до горизонту – купається в крові на спаленій, потрісканій землі: ніде – ні корчика, ні билини. Я падаю в провалля, а за мною з гори котиться голова карлика…

Як тільки задумаюся на самоті або спочину на хвильку – бісова голова летить за мною.