Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 44
Іван Франко
Басараби як би поснули у дубовім сні.
– Гріхи, люди, гріхи, треба Бога просити.
Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, як би й чоловік. Вона десь є в чоловіці, та вона розум відбирає, як заслабне.
– Ей, що докторі знають!..
IV
– Мой, а вийдіть за Миколаєм, де він пішов? – сказала Семениха.
Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.
– Та вийдіть за Миколаєм, кажу… Де він пішов?
Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.
– Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику…
Нитка
У хаті тихо, вікна чорні. Матір Божа ледви освітлена і кужіль. Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить, і її люблять.
У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти.
Кілько дітий я не народжу… то він усіх погодує.
Мушу їх накривати, любити і на них робити.
Нитка довга та предовга, без кінця, ніхто не скінчив нитки. Їх треба убирати, а Бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати треба на Великдень, а хлопчиська все роздеруть, бо знають, що мама наново нашиє.
Чоловік спить, як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка.
І кужіль, і очі, і нитка рівна та безконечна.
А як я на них понапрядаю, та убілю полотно, як папір, та повишиваю їм усе.
Та з воріт за ними буду дивитися, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідуть по сонцеві.
Опівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.
Не можна слабнути, вони на мене чекають, всі оті, що сплять: свою нитку я доведу до кінця.
Але прийшла на поміч Матір Божа з образів.
Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла та й сказала: «Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною».
_______
Хороми –
Шустка
Кошниця
Верена
Цара
Прихарити
Михайло Яцків
