Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 4

Наприкінці ХІХ на початку XX століть твори про чортів, відьом й иньшу нечисту силу пишуть Любов Яновська, Степан Васильченко, Федір Кудринський, Іван Нечуй-Левицький (повість «Запорожці»), Гнат Хоткевич, Одарка Романова.

Галицька ґотична проза була значно похмуріша за ту, що творилася на великій Україні, а той факт, що оповідь часто велася від першої особи, надавав цим творам ознаки вірогідности. Инколи галицькі оповіді відзначалися алегоричністю і дидактикою та використовувалися як своєрідне повчання, оскільки творили їх священики. Таким є оповідання «Нічний супутник» Івана Наумовича, автора ще кількох оповідань про нечисту силу – «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка».

Моторошну прозу Галичини ХІХ ст. представляють оповідання Івана Гавришкевича, Федора Заревича, Євгена Згарського, Івана Левицького, Івана Франка.

В той час, як уже в XX ст. ґотична проза на великій Україні йде на спад, а під совітами взагалі занепадає, в Галичині вона набуває усе ширшої популярности. З'являються твори Наталі Кобринської, Наталени Королеви, Василя Короліва-Старого, Богдана Лепкого, Василя Софроніва-Левицького. Антіна Крушельницького, Михайла Яцкова, Стефана Грабинського.

По війні в діаспорі ґотичну прозу творять Софія Яблоновська, Віра Вовк, Ігор Качуровський, Ярослав Острук, Мирон Левицький, Марія-Анна Голод, а в Україні – Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Віктор Волощук та иньші.

На завершення кілька слів про публікації української моторошної прози. Ігор Качуровський в статті «Ґотична література та її жанри» (Сучасність, – 2002. - № 5) писав, що «коли на початку сімдесятих років виникла була нагода видати в англійському перекладі збірку ґотичних новель (а їх мало бути 13), то, попри наше бажання, матеріялу для такої збірки тут, на Заході, не знайшлося». Я, так думаю, що не дуже шукали, бо в закордонних бібліотеках більшість із перерахованих мною авторів є.

Три роки тому вийшла «Антологія українського жаху», яку упорядкував Василь Пахаренко, де наведені зразки моторошної прози від середньовіччя до нашого часу. З великим здивуванням я прочитав у післямові від упорядника, що «пропонована антологія, наскільки мені відомо – перше такого плану видання», хоча ще в 1990 р. я видав антологію української фантастики ХІХ ст. «Огненний змій», куди увійшли саме моторошні твори і саме цією антологією щедро скористався упорядник, жодного разу не пославшись «аткуда дравішкі». Під перекладеними мною оповіданнями він, звичайно, мусів вказати ім'я перекладача, хоч і без посилання на джерело, але коли я крім того ще й впізнав окремі україномовні твори у моїй редакції та довідки про авторів, знову ж без посилань на «Огненного змія», то мене це трохи здивувало. Виходить так, що упорядник, використавши мої матеріали, вдав, що йому про цю антологію нічого невідомо. Особливо мені припали до смаку такі ось фрази у біографічних довідках: «В. Росковшенко писав фантастичні оповідання й повісті. На сьогодні вдалося виявити деякі з них («Чарівниця», «Маруся», «Шапка», «Орендатор»)». Постає питання – кому ВДАЛОСЯ виявити? Адже це я їх розшукав у давній пресі. Я знайшов Гавришкевича і Купрієнка, і твори їхні В. Пахаренко подав у моїй редакції, а не в оригіналі, якого й на очі не бачив. А хто знайомий з текстами галицьких москвофілів (маю на увазі Гавришкевича), то знає, що редагування такого тексту займає стільки ж зусиль що й переклад.