Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 311

Павло справді перелякався, чимшвидше побіг до парафіяльної канцелярії та віддав книжку до церковного архіву. Коли його випитували, звідки взяв цю небувалу старовинну книгу, сказав, що одержав від спадкоємців одного небіжчика. Не має він місця, щоб таку книгу переховувати, то віддає в добрі руки.

(Цю книгу можна ще й сьогодні оглянути, якщо отець архівар позволить на те. А теж треба перед тим помолитись до Святого Духа, щоб охоронив від диявольських сил).

Ні живий, ні мертвий приплентався Павло додому. Сів на своє ліжко, все ще не певний, чи це все чиста правда, чи тільки якийсь кошмарний сон. Одначе в його кишені бряжчала-калитка з талярами. Божа воля – таке щастя! Нараз почув Памфилове чалапання по стрімких сходах.

– Що ж то, паничу, ти собі гадаєш? Три дні не показуєшся, листи не написані, мікстури в лябораторії вже до нічого – зітнулися! Як ти думаєш мені за те все заплатити, батяре, десь ходиш! – кричав лютий Памфил.

– Вуйку, не іритуйтеся, прошу. Тут мій борг за рожанний олійок, а тут ще за зіпсуті мікстури. Я читав Псалтир три ночі, - спокійно відповів Павло та став збирати свої манатки. – Вже не буду вам перешкоджати.

Старий Памфил заплакав, певне, не із жалю за добрим робітником, а з люті, що хтось иньший буде мати користь з Павла. То став Павла умовляти та просити, щоб не залишав старого господаря. Павло вкінці погодився залишитися, але застеріг собі, що буде розчиняти вікна. Памфил був радий, зараз же казав поставити залізні ґрати на всіх вікнах – вже не боявся злодіїв. Якось зм'якло серце старому скупиндрі, прийняв Павла за свого, послав вчитися хімії та зробив своїм наслідником. Так Павло став ароматерем.

Ще не раз старався Павло найти ту хату-віллу, де читав Псалтир, але ніколи не найшов.

Як Михайло з духами розмовляв

(Час дії 1876-1957)

І

Михайло був третьою із черги дитиною о. Миколи й Олесі. Народився завчасу, був кволим і тихим немовлям, котре ніколи не плакало. Вставали до нього кілька разів на ніч, бо не були певні, чи ще живе. Але по кількох місяцях дитя стало рости, напрочуд здорове, завжди усміхнене, привітне.

Так то малий Михайло, або як тоді називали «Місьо», ріс собі поруч старших, а потім молодших дітей. Спокійний, зрівноважений, здібний до музики й математики, зосереджений в собі.

Одного ранку запитав у мами, чи сестричка, що маленькою померла, мала кучеряве волосся й сині очі: він бачив її на галузці квітучої яблуні в саду.

Потім знову казав батькові не їхати стрімкою лісовою дорогою, а краще окружним битим шляхом. Справді, цього самого дня несподіваний вихор звалив два величезні дуби просто почерез дорогу, куди збиравсь їхати батько.