Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 294
Іван Франко
– Котра це була година? – вирвалося у мене.
– Це було точно о пів на восьму, фрав доктор.
Оксана Гард
Червоні троянди
Ми зустрілись на палубі великого пароплаву, що посувався серед пустелі океану, як плавуче місто.
В першу хвилину я не пізнав її і спинився, придивляючись до неї тільки тому, що мою увагу притягли полиски старого золота, які, ховаючись за обрій, запалило в її кучерях сонце.
Це сяйво у волоссях і вся її постать у блідо-зеленім убранні так гарно відбивалася на сіро-блакитному тлі моря, що я дивився на неї значно уважніше, ніж це дозволено такій поважній і стриманій людині, як я…
Раптом її обличчя засвітилось усмішкою і вона скрикнула, простягаючи мені обидві руки.
– Пане Деметріу?!
– Це ви, пані Ідо? Як мені приємно! – відповів я, пізнаючи з правдивим задоволенням Іду Рафалі, оперову співачку, що я її здибував у різних театрах Европи, де я працював малярем-декоратором.
– Куди ви їдете?
– До Буенос-Айресу. Буду співати у Колоні. А ви?
– Також до Буенос-Айресу. Тільки затримаюсь на пару тижнів у Бразилії.
Далі пішли иньші запитання, иньші відповіді, незначні, поверхові, але їх вистачило, щоб скасувати роки, які відділяли нас від нашої останньої зустрічі. Трохи згодом нам здавалось, що ми тільки учора бачились та обговорювали якусь деталь декорації у Віденському театрі, де ми працювали разом.
Ми розмовляли аж поки гонг не покликав нас до їдальні. Тоді розлучились ненадовго, бо умовились вечеряти разом.
Я прийшов перший і чекав на Іду з нетерпінням, яке означало, що я почував до неї більш ніж звичайну симпатію.
Вона прийшла в чорній, низько вирізаній, сукні і легкий грим її обличчя показував, що вона подбала про те, щоб її врода виявилась якнайбільше.
– Яка я рада, – весело мовила вона, сідаючи за стіл, але раптом змовкла і лице її затьмарилось.
Брови зсунулись, погляд встромився в одну точку на столі, наче вона спостерігала щось жахливе. Я подивився в тім самім напрямку, але не побачив нічого надзвичайного. Лиш китиця червоних троянд оживлювала банальне накриття столу.
– Звідкіля ці квіти? Навіщо вони тут? – нервово спитала вона метр д'отеля, що підніс нам картку напоїв.
– Це ті самі, що ви дали покоївці, щоб викинути, – відповів метр. – Мені було шкода цих чудових квітів, вони так гарно прикрашають стіл.
– Ні, ні, ні! – пристрасно вигукнула Іда. – Геть з ними! Киньте їх за борт, у море! Та щоб нікому не спало на думку ще кудись їх прилаштувати, я зараз покінчу з ними.
Вона схопила квітки, позривала пелюстки, поламала стеблини з такою люттю, ніби нищила щось живе і вороже.
– Тепер заберіть їх, – мовила з жорстокою усмішкою, – це вже не квіти, а сміття.
Метр мовчки відніс понівечену китицю. Я також нічого не спитав, і вона не дала мені ніяких пояснень.
