Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 28

Увійшли. Саля довга, лискучий паркет, біла стеля, стіни червоним шовком оббиті. Вздовж одної стіни шість вікон, усі до городу, під другою канапки і фотелі, а над ними портрети. Видно, не один маляр малював і не рівночасно, але всі покриті покостом з фабрики часу, з тої самої, що робить патину на мідяні криші церков, на бронзові статуї полководців і на прикраси ампіру.

– Отсей пан посередині – це воєвода, гордощі наших панів. Життя і смерть багато тисячів народу тримав у своїх сильних руках. Жорстокий був. Не одного на другий світ вислав, на те й воєвода. А дивак, що й розказати важко. Бувало, спросить гостей на пир. Приїдуть, зберуться у їдальні, маршалок кожному його місце покаже. Чекають. Аж і воєвода входить. Стане при столі, коло свого фотеля, поведе оком направо й наліво, а тоді з пістолета у венецьке зеркало – грим. Посиплеться скло, кому й на голову впаде, пані йойкнуть, а він: «Вітайте дорогі гості. Це вам на віват. Простіть, коли кого стривожив…» Такий був.

Дама в гермелінах коло нього – це жінка воєводи. Направо й наліво від них їх сини й доньки. А отсі коло дверей в кутку – (тут слуга нахилився до гостя, одно око прижмурив, як до стрільби, і не без деякої іронії у голосі казав): – ці до фамілії не належать. Покійний дідич привіз їх із заграниці. Купив у якого торговця стариною, чим більше предків, тим краще, правда? Недаром же й Вергілій цілу поему написав, щоб римлян вивести від троянців. Мій рід теж небуденний, – сказав нараз слуга і випрямився, як струна… – Ми з діда-прадіда лакеями були. Прадід маршалком в отсьому самому дворі служив. Маршалок. Хе, хе, хе! Над службою і псами полководив. Хе, хе, хе! З ним теж раз пригода була. Щось раз панові стрілило в голову і питає: «Маршалку! А кілько в нас служби в дворі?» – «Сорок сім люда, прошу ласки вельможного пана». – «Сорок сім?.. Почислимо».

Задзвонили, і кругом ґазону уставилася ціла двірська прислуга, хлопи й жіноцтво. Рахують, – сорок шість, рахують ще раз і таки нема сорок сім. Пополотнів мій прадід, не знав, бідака, що тая баба, що в комірці цілий день цукор рубала, якраз на кольки померла.

«То ти такий маршалок! – гукнув пан, – то ти так свою службу робиш!» – і кивнув на гайдуків: «Випороти його!»

І випороли маршалка… Маршалок!

Але поза тим нарікати на свого предка не можу. Була це «персона», – його хоч би й на королівський двір посилай, сорому не зробив би. Розумів своє діло, а діло наше нелегке, ой нелегке, прошу пана!

– А чий це портрет? – спитав гість, показуючи на гарну паню, кокетливо всміхнену, зі шнурком перед на рожевій, лебединій шиї.