Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 275

– Чому ж це запізно?

– Бо три тижні пізніше мій синок помер на менінгіт, – відповів він глухим голосом, у якому й досі, хоч це був майже старець, ще тремтіла нота терпіння.

Ми всі замовкли, хоч найбільше збентежена була я з огляду на моє вперте бажання довідатися про кінець пригоди.

– Чи ви не думаєте, що це міг бути тільки нещасливий збіг обставин, – старалася я розвіяти його переконання своєї вини у тій нещасливій пригоді.

– Все можливе, – відповів він. – Однак дуже дивно, що того самого місяця я тяжко захворів, а незабаром потому моя жінка, з якою ми досі жили, як два голуби, заждала від мене розлучення…

Ця його відповідь ще більше збентежила мене, та я вже не сміла про ніщо більше питати.

На щастя, наш тутешній французький консул став розповідати нам иньшу, веселішу пригоду, яка трапилася йому кілька літ тому у північному Китаї.

– Ви, певно, усі бачили на шпилях дахів китайських паґод масу різних маленьких звіряток, які звичайно стирчать головами до неба… Мої діти раз було принесли мені аж чотири такі статуйки, які вони знайшли у траві побіч старої розваленої паґоди. Я навіть втішився ними та поставив їх на горішній поличці, якраз над самим моїм бюрком. Вже незадовго потім, може, теж за «збігом обставин», – кинув він у мій бік, – почалися для мене найрозмаїтіші труднощі, клопоти та конфлікти з чужими амбасадами. Вже трохи упереджений до тих усіх китайських містерій та ведений якоюсь інтуїцією, я покликав до себе мого китайського секретаря та запитав у нього, яке саме значення мають оці статуйки.

«Вони притягають злих духів…»

– Ось як… – подумав я лихий на себе. – А я поставив їх собі над самою головою!.. Тут я зразу рішив негайно позбутися їх. В той час у нас якраз був поважний конфлікт з большевицькою амбасадою і я, розлютившись на них, рішив зробити їм доброго збитка. Їхня амбасада саме сусідувала з нами. Увечері шпурнув я з даху на їхні тераси тих чотирьох медіїв лиха, яких я дбайливо обвинув у солому, щоб не потовклися! Не уявляєте собі моєї радости та рівночасно здивування, коли наступного дня усі мої справи чудово вирішилися. Ба більше – тиждень потому я першим дізнався, що большевицька амбасада буде негайно зліквідована. Що й сталося!.. Ну й що ви на це, дорога пані? – закінчив він добродушно.

По обіді ми перейшли до вітальні та ледве там розсілися, ледве нам принесли каву, як прибіг посильний з консуляту з листом до консуля, якого, незважаючи на пізню пору, негайно кликали до бюра.

Годину по його відході ми дістали від нього таку коротку листівку: «Прошу вас усіх бути готовими до від'їзду за годину. Комуністи близько міста. Збірка на двірці, від'їзд опівночі».

Наші знайомі стали прощатися, пішли ладити валізки, а ми з мужем сіли в опустілі фотелі, лихі та безрадні, бо тим разом з огляду на особистого листа ми не могли опертися наказові консуля, не могли дати такого очевидного приміру непослуху для иньших.

Врешті, не знайшовши жодного иньшого виходу, ми вирішили піддатися. Я вкинула у валізчину кілька суконь та книжку до читання. Прикро так потайки покидати наше місто… Ми врешті рушили до виходу. В останній хвилині я вхопила мою мандаринську пару, занесла їх у спальну кімнату та поклала на ліжко, аби хоч вони вигідно переспали ніч.