Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 271
Іван Франко
* * *
Мирон грав цього вечора третю симфонію Бетовена.
Скінчивши грати, поставив скрипку на фортепіян. Був дуже зворушений. По хвилині сказав:
– Графівно Христино! Простіть, коли осмілюсь сказати, що дивний маєстат відчувається в кожному вашому русі, у погляді великих холодних очей, у вашій дещо іронічній усмішці… Може, вам дивно, що це говорю я, але я… очарований вами, графівно!
– Не говоріть мені «графівно», а звичайно «панно Христино»…
– Панно Христино! Горда, чудова Христино! – сказав Мирон, цілуючи її руку.
Христина тремтіла. Ще досі ніхто не сказав їй стільки ніжних слів.
Й коли в перший раз обняв її і довгим поцілунком накрив її уста, Христина легко звільнилась і сказала:
– Ні-ні, це не може бути! Між нами десять літ різниці! Мені тридцять два роки…
– Христино, це старосвітські пересуди!
Христина більше не боронилась. Вона поклала руки на його шию і відповіла таким самим довгим поцілунком.
* * *
Мирон на кілька днів виїхав із міста. Скільки вона передумала за цей час! Вони ще того вечора довго говорили про своє спільне життя. Мирон талановитий скрипаль. Повінчаються. Виїдуть у світ. Він покінчить музичні студії, буде славним скрипалем. Їхнє майбутнє життя мало б бути подібне до казкового кінового фільму.
Був осінній вечір. Пішла в сад і в альтанці мріяла про нього. Тихо-тихо було довкола. Вітер, що вчора гуляв, заховався між листками, не маючи вже сили струсити їх на землю.
З вулиці доходили підпиті голоси. Вони ставали щораз голоснішими, і Христина пізнала поміж ними голос Мирона. Хтось із товариства затягнув фальшиво пісню.
Христина почула розмову п'яних.
– Золоту рибку вдалось тобі зловити!
– А скажи, дуже ти її любиш?
– То вже моя річ. Важне діло, що допоможе стати славним скрипалем… подумайте тільки… Італія, Франція… а там багатство, слава! За це варто й покохати. Ха-ха!
Христина довше не могла слухати. Долонями затулила вуха й прожогом вбігла додому. Напівбожевільна впала на фотель.
Крізь тяжкі шовкові заслони заглянув місяць, і ясний промінь освітив портрет графині Ізабелли.
– Бабуню! Люба бабуню!
Великі, холодні очі графині Ізабелли здивовано дивилися на внучку.
А на етажерці біля портрету старий годинник видзвонив дванадцяту, і музика почала грати менуета. У скляному годинник порушилась фіґурка маркізи й молодого пажа. Паж підійшов до маркізи й попросив до менуету. Танцювали повільно, граціозно. Менует скінчився, і годинник зупинився. Маркіза знова завмерла, а біля неї її паж.
Христина цього не бачила й не чула.
Ранок застав її зовсім зрівноваженою, тільки довкола уст зарисувалась ще гостріше іронічна усмішка, а погляд очей був ще холодніший. Почала пакувати свої речі.
На столі лежав лист до Мирона:
«Шановний Пане Мироне!
Прошу вибачити мені, може, надто довгий жарт. Поцілунки й слова кохання були хвилевою примхою багатої графині. Графиня Христина ніколи б не одружилась із людиною без родової традиції.
Бажаю вам усього кращого – графиня Христина».
Першим міжнароднім потягом графівна виїхала в світ. До краю більш ніколи не вернулась.
Софія Яблонська