Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 222
Іван Франко
– А ви її бачили?
– Кого її? Маму? Як ходили, то бачили…
– Зблизька?
Старий не відповів. Мовчки почав кресати. Попович дивився на старе, поморщене обличчя, жовті вуси, ледве-ледве прижмурені очі. Груба свитина прикривала коліна й замотані онучами ноги в постолах. Довга, березова ковінька лежала поруч.
Пакнувши раз-другий, дивився довго кудись у темну далечінь. Там, у сіруватій імлі, плямами зникали кущі й безмежно рівний луг, що де-не-де, здавалося, парував густим, сірим димом.
– То ви її не бачили? – знову запитав юнак.
Пархом дивився на річку, що широкою стягою криці зникала в далечині. Гладь води мінилася то сіро-попелястою то темно-зеленою, мов трава. Але раптом ось-ось, звідкись набігла тінь, вода захмурилася, почорніла, все неначе усунулося униз, і під ногами з'явилася безодня. Так було декілька хвилин. Потім звідкись знову хлюпнула сіра хвиля, і ніби з туману виринув протилежний берег. Річка тихенько зітхала, випускаючи з себе тоненькі смуги туману. Вони поповзли до очеретів, на берег, і закутали і берег, і воду, і дерева потойбіч.
І раптом почули обидва, що недалеко від них, у тумані, за очеретом, щось захлюпало. Біла цятка метнулася з очерету.
Пархом і попович уперлися очами в ту цятку. Туман почав сідати. На березі показалася дика качка. Вона милася. Піднявши високо крила, розводячи ними, показувала білину своєї пахви, а потім сунула голову у воду. Вся згинаючись і здригаючись, заплюскалась у воді, оглядаючись на всі боки. Качка милася, мов змиваючи із себе пил ланів, ніби дражнила старого й молодого своїми пахвами, витягала шию, завертала й нахиляла голову в їхній бік, а потім спокійно знову почала митися, бурхливо плескаючись, як дівчина, що вийшла рано купатися на річку.
– Вона… – раптом прошепотів Пархом.
– Хто вона?
– Вона… матір…
Качка відрухово, ніби налякана, метнула крилами, зірвалась і впала десь в очереті.
– Тсс… сс… – зашепотів старий. Та коли панич підсунувся до нього, витягнув цигарницю і почастував Пархома панською цигаркою, старий розбалакався: – Це вона… їйбо вона… Вона все може… І в качку теж перевертається.
Потім, по довгій надумі, затягнувшись декілька разів цигаркою, запитав мов сам себе:
– А чому б її вам не показати? Га? Де вона живе? Та цього ніхто не знає. Ніхто й не відає цього, але, кому вона потрібна, ну, ніби, як лікар який, то тоді унук її зятя, той, которий нащот політики багато понимається – той знайде. А баба ця… Ге-ге-ге… До неї як на прощу ходять. Вона усього може. Приворожити – приворожить, вилікувати – вилікує, будучину сказати – скаже… Найбільше бідним людям помагає, вчить їх як стояти за своє, за поліщуцьке, правди вчить… їйбо… Але вона може… всьо може… – нахиляючись до вуха, почав шепотіти: – Вона може зробити, щоб жінка дітей не мала. Покладе під ліжко чи макову голівку чи бузинових ягід. Чоловіка зробить таким, як шмата. Ані туди, ані сюди. Дасть йому понюхати привороту і ні до чого… І навпаки. Але за це треба гроші платити. Нічого даром не дається, – трохи помовчавши, почав: – Ви думаєте, що вона ті гроші собі бере? Та де? Вона все народу віддає. А тим, а простим поліщукам, которі, значиться, на політиці нічого не розуміються… Бо, як то відомо, нам, свідомим, нічого не треба, а тим то треба. Котрому на хату, котрому на що иньше. Тільки й її, коли вип'є чарку горілки.